Розділ 5. Адріан Шивон

Зараз

Кабінет був холодним, мов сама правда. Світло лампи кидало вузький промінь на стіл, де лежало досьє з гравіюванням:
«Шивон Адріан. Перший курс. Староста факультету захисної магії.»

Ерік Люпин сидів нерухомо, злегка відкинувшись на спинку стільця. Його пальці повільно перегортали аркуші справи, а очі, пронизливо-сірі, холодні, мов криця, ні на мить не сходили з юнака навпроти.

Адріан стояв спочатку - так йому наказали, але слідчий жестом запросив сісти.
Він виглядав спокійним, хоча легкий тремтливий рух пальців, якими він торкався руків’я меча, видавав напругу. Його бірюзові очі, глибокі, але чисті, здавались надто щирими для цього місця.

- Ти виглядаєш спокійно, - порушив тишу Люпин. Його голос був низьким і рівним, як цокання годинника у пустому будинку. - Це рідкість. Більшість адептів після того, що сталося, не можуть навіть зв’язно говорити.

- Я не звик панікувати, пане, - відповів Адріан рівно, але без зухвальства. - Нас навчали триматися спокійно у будь-яких ситуаціях.

- Навчали? - повторив Люпин, звузивши погляд. - повторив Люпин, і металевий відтінок у його голосі змусив повітря навколо стати густішим. - Цікаво. Згідно з досьє, ти сирота. Виріс у монастирі Півночі. Там вчать смиренню, молитві... але не холоднокровності.

Адріан не змигнув, лише на мить у погляді спалахнув відблиск минулого.

-Виживання - це теж форма смирення, пане.

Люпин коротко посміхнувся, хоч усмішкою це важко було назвати.
- Гарна відповідь. Для хлопця, який три тижні тому втратив свідомість від чарів сну, - кинув він, перегорнувши сторінку. - Ти стверджуєш, що не пам’ятаєш нічого після церемонії вступу?

- Так, пане. Прокинувся вже в гуртожитку.

- І не відчув нічого… дивного? - голос Люпина став тихішим, але гострішим, як лезо ножа, що торкається шкіри. - Ніякої магії навколо, жодних відчуттів?

Адріан трохи запізно відповів:
- Ні. Нічого.

Люпин відкинувся на спинку стільця, примружився.

- Цікаво. Ти - староста факультету. Контактуєш із Доріаном фон Мандіросом, Асторатом Ліліт, Оріоном Орібузьким... - його пальці ледь чутно постукали по столу. - З ким із них ти ближче?

- З куратором. З Асторатом. Він допомагає першокурсникам адаптуватися.

- Допомагає? - повторив Люпин, і в куточках губ з’явилася іронія. - Цікаве слово. Для того, хто більше схожий на бурю, ніж на наставника.

Адріан стримано ковтнув.
- Я не знаю, пане.

Тиша розтяглася, як темна стрічка диму. Слідчий підвівся і обійшов стіл. Його кроки глухо відбивалися в просторі. Коли він зупинився за спиною хлопця, повітря стало важчим.

- Я переглянув твоє досьє, - сказав він, тихо, майже біля самого вуха. - Твоя мана... незвична. Баланс світла і мороку. Рідкісна, небезпечна комбінація.

Адріан повільно підняв голову.
- Це не злочин, пане

- Ні, не злочин, - погодився Люпин, - але я не люблю речей, яких не можу пояснити.

Він знову обійшов стіл і глянув прямо в очі хлопцеві.

- Ти бачив тіло Ріки Айови.

- Так.

- Опиши.

Адріан заплющив очі на мить.
- Це була лише мить. Вона була… спокійна. Наче спала. Але від неї не відчувалося нічого. Ні життя, ні смерті. Просто… порожнеча.

Люпин схилив голову, тінь від його обличчя впала на стіл

- Ти відчув це? Порожнечу?

- Так.

- Цікаво ... - прошепотів він, і це “цікаво” прозвучало як вирок. - Навіть досвідчені маги не змогли. А ти - першокурсник.

Адріан стиснув кулаки, але промовчав.

- Тож, - продовжив Люпин холодно, - ти або надто талановитий, або щось приховуєш.

- Я нічого не приховую, пане, - спокійно відповів він, дивлячись просто у вічі.

Погляд Люпина затримався на ньому ще мить.
І тоді, раптово, він посміхнувся - коротко, небезпечно , як хижак, що відпускає здобич лише на кілька кроків.

- Бачу, ти чесний хлопець. Сподіваюся, таким і залишишся. Бо я вмію розпізнавати брехню.

Він повернувся до свого столу, зробив позначку у справі, захлопнув досьє й тихо додав:

- На сьогодні все. Можеш іти. І... якщо побачиш Корделію Юану - передай, що я чекаю на неї.

Адріан підвівся, віддав шану й вийшов, відчуваючи, як холод переслідує його навіть у коридорі.

Люпин залишився на самоті. Довго дивився на двері, де щойно зник хлопець, потім повільно прошепотів, сам до себе:

-Світло й тінь в одній душі...

Він затягнувся цигаркою, дим піднявся вгору, змішався з напівтемрявою.

- …Небезпечна суміш, хлопче. Дуже небезпечна.

Три тижні тому

По гірській дорозі піднімався загін нових адептів. Їхні плащі тріпотіли, а очі палали цікавістю. Попереду, відокремившись від гурту, йшов юнак із волоссям, що блищало, немов перший іній.
Попереду, відокремившись від гурту, йшов юнак із волоссям, що блищало, мов перший іній на світанку. Срібні пасма спадали на плечі, обрамляючи обличчя, надто гарне, щоб бути просто людським. В його рисах жила якась холодна, різьблена гармонія - краса ангела, який забув, що таке небо.

Адріан Шивон. Сирота. Вихованець монахів. Сутність, яка нікуди не належала.

На ньому  північний шкіряний жилет із хутряним коміром, грубий, але дивно шляхетний. На поясі  меч у срібно-золотих ножнах, спадок матері, єдине, що залишилося йому від минулого. Єдине, що він називав “моє”.

Це мій шанс. Моя дорога з пекла.
Ця думка билася в голові, коли він, стискаючи пальці на ремені меча, дивився вдалину на чорний замок. Навколо лунали сміх і жарти- хтось викликав іскри, інші сперечалися, хто з них стане кращим магом. Але він ішов мовчки.

Замок чорнів на вершині пагорба, мов вирізаний із самої ночі. Його вежі губилися в тумані, стіни, порослі мохом, здавалися живими, а вікна - очима, що спостерігали. Дзвін на вежі не відбивав час - він наче рахував чиїсь долі.