Розділ 3. Асторат Ліліт

Зараз

Кабінет залишався тим самим - сповнений тіні, запаху чорнила й пилу старих папок. Люпин сидів рівно, нерухомо, мов пам’ятник власній холоднокровності.

Двері прочинилися.

У приміщення ковзнув рудоволосий юнак із тією невимушеністю, з якою заходять у власну вітальню, а не до слідчого. Світло зачепило його волосся - темно-вишневе, блискуче, зібране у вузол на маківці. Коротко підстрижені боки лише підкреслювали різкість ліній. Золота оправа окулярів спалахнула, коли він злегка нахилив голову. Його форма сиділа бездоганно. Його усмішка - занадто легка, щоб бути щирою. Його погляд - теплий, але в глибині ока пульсував жар, який нагадував: це не людина, а істота, яка звикла грати.

Асторат Ліліт зупинився на порозі, ліниво поправив комір свого чорного піджака з гербом академії і ковзнув поглядом по слідчому. Його очі, темної вишні, блиснули іронічно.

- Ви мене викликали, пане Люпин? - голос м’який, насмішкуватий. Асторат навіть не чекав дозволу і просто опустився у крісло, закинувши ногу на ногу. - Цікаво, чим я заслужив таку честь.

- Допит, - коротко кинув Ерік. Його голос не мав температури. - Стосується інциденту під час церемонії відкриття.

- А-а, це, - протягнув Асторат, стискаючи пальці в замок. - Неприємна історія. Бідна дівчина. Але ж ви, певно, вже все чули від Доріана? І звіт, гадаю, у вас досконалий.

- Хочу почути від тебе.
- Звісно, - вогник іронії промайнув у темно-вишневих очах. - Ваша робота - слухати брехню у всіх її відтінках.

- Мені потрібна правда.

- О, я не сумніваюся, - Асторат нахилився вперед. Його голос став тихішим, ніби змовницьким. - Та правда, пане Люпин, це надто полохлива істота. Вона тікає від того, хто занадто її переслідує.

Люпин перегорнув кілька аркушів досьє.

- Ти знав дівчину на ім’я Ріка Айова. Факультет рунології. Високі оцінки, дисципліна, талант. - Він підвів очі.

- Вона була талановитою, розумною. І - самотньою. Таких я запам’ятовую.

- Самотніх?

- Талановитих, - відповів він після короткої паузи. - Хоча, між нами, це майже одне й те саме.

Погляд Люпина став твердішим.
- У день церемонії. Де ти був?

- До того, як мене потривожили, - Асторат легко позіхнув, - я фліртував у їдальні з однією водницею, Памелою. Вони, знаєте, небезпечні у своїй м’якості.

- Є свідки.

- О, десятки. Якщо вам раптом не вистачає доказів моєї чарівності, - його усмішка спалахнула, мов полум’я на вістрі ножа.

Люпин щось коротко занотував, навіть не глянувши.
- І після цього?

- Після цього, - Асторат відкинувся на спинку крісла, - Доріан, як завжди, зіпсував мені плани. Використав якийсь сумнівний артефакт - і вся моя вечірня програма полетіла шкереберть.

Три тижні тому

- Якби ж… - скрізь зуби прошепотів Доріан, відступаючи убік, відкриваючи колегам тіло дівчини.

Вони стояли троє - троє різних стихій, об’єднані однією загадкою. Перед ними лежала дівчина, ніби заснула посеред руху. В її позі не було страху, лише крихітна, майже невидима посмішка, що застигла на губах. Карі очі застигли в порожнечі. Її чорне волосся спадало хвилею, сплетене в косу, мов зміїна доріжка у ніч. Чорна тканина академічної форми ледь колихалася від залишків магічного вітру.

Він нахилився, ковзнувши поглядом по її обличчю.
«Дивно, як спокійно виглядають ті, хто вже переступив межу, - подумав він.»

-Це Ріка Айова, факультет рунології, адепт третього року, - промовив Асторат після короткої паузи. Його голос звучав тихо, але в ньому відчувався сум. - Найкраща серед рунологів.

- На ній ти також пробував свої чари? - холодно кинув Оріон.

- Якби я пробував, у неї б не лишилось шансів, - з лукавою усмішкою відповів Асторат, випрямляючись. - Вона була найкращою, а найкращих я завжди помічаю. Думаєш, чому я досі спілкуюсь із вами, попри ваш жахливий темперамент?

Доріан лише закотив очі.

- Декан фон Девон доручив справу нам. Оріон, телепортуй цих новачків по кімнатах і викликай душу Ріки.

 - Працюємо по старій схемі...- буркнув Оріон. – Тільки давайте швидше, мене ще чекають інтеграли.

Оріон розвів пальці, і між ними спалахнула лілова пентограма. Символи, мов зорі, прорізали повітря. За мить сяйво розрослося по всій залі, оповило сплячих адептів і розчинило їх у м’якому світлі.

- Тільки не ручаюсь, що вони опиняться у власних ліжках, - хитро всміхнувся він.

- Асторат театрально зітхнув.
- А я, мабуть, зберу всі магічні відбитки, поки наш доблесний голова студради закриє місце злочину куполом, - мовив він, обіймаючи Доріана за плече.
Його голос був легкий, але в очах тремтіло полум’я - несерйозне, але глибоке. Він завжди ховав думки за усмішкою, але сьогодні навіть усмішка здавалася надломленою.

Доріан підняв руку, і стіни зали ожили від рунічного сяйва. Купол м’яко опустився, мов прозорий ковпак, затримуючи світло і спогади. Світло ковзнуло по її тілі, роблячи її схожою на статую зі скла.

Асторат присів, пальці його рухались обережно, майже ніжно. Вони ковзали над тілом, збираючи магічні відбитки, наче пил часу.
- О, вона вся обплетена рунами... - прошепотів він. - І не простими. Такі викладають лише на четвертому курсі.

- Значить, винен або викладач, або старший адепт, - холодно відповів Доріан. - Хтось хотів приховати тіло.

-А може, просто хотів трохи видовища? - кинув Асторат, знову граючись усмішкою. Його волосся відкинулося на обличчя, вишневі пасма блиснули при світлі купола.

- Зараз не до жартів! - урізав його Доріан.

Асторат підняв брову.
«Не до жартів… Коли життя саме - один великий жарт. Пекло сміється з нас, а ми все ще робимо вигляд, що можемо щось змінити…»

- Ви закінчили збір відбитків? - обізвався Оріон, розкладаючи свічки й чорні мішечки. - Я накрию її колом, щоб душа не втекла.