Розділ 2. Доріан фон Мандірос

Зараз

Кабінет залився золотавим сяйвом, коли в двері постукали. Ерік Люпин підвів очі - тихо, майже безшумно, зайшов юнак із волоссям кольору золота.
Його зелено-ясні очі світилися так невимушено, ніби він приніс із собою весну. Кожен рух - відточений, як у дворянина на прийомі: м’який уклін, привітна усмішка, крок із обережністю актора, що виходить на сцену перед небезпечною публікою.

- Дозвольте, пане, - промовив він, рівно, з тією музикальністю, що зваблює довіру. - Я - Доріан фон Мандірос. Мене викликали.

- Сідайте, Ваша Високосте, - коротко кивнув Люпин, показуючи на крісло навпроти.

- О, будь ласка, без титулів, - легковажно відмахнувся Доріан. - Тут я лише адепт. Такий самий, як усі.

“Як усі?” - подумки гірко посміхнувся Люпин.

"Другий син імператора. Незаконнонароджений. Викинутий із золота в пил за наказом самої імператриці. Як усі, кажеш?"

Погляд слідчого ковзнув униз - по бездоганно випрасуваному піджаку, по тонких пальцях, що машинально торкнулися рукава, де під тканиною ховався перстень із гербом імператорського дому. І затримався на очах - занадто чистих, занадто спокійних. Очах людини, яка навчилася приховувати.

- То, пане фон Мандірос, - Люпин злегка нахилився вперед, складаючи руки, - розкажіть, що сталося на церемонії.
Доріан посміхнувся. Спокійно. Але посмішка не торкнулася очей.
- Ах… той день. Урочистості, промови, нові обличчя. Все - як завжди.

- Як завжди? - голос Люпина був тихим, але кожне слово лягало на повітря, мов крапля чорнила у воду.

- Хіба що... - легкий вигин губ. - На сцену впала мертва дівчина.

Ні здивування, ні жаху. Лише майже грайлива інтонація.

- Ви стояли на сцені?

- Так, - він злегка кивнув. – Після декана мав сказати кілька слів.

- І не помітили нічого дивного?

- Нічого, - він дивиться просто в очі Люпину. - Ректор пішов, декани теж. Я залишився сам. І тоді... вона просто впала. - Легка пауза. - Я зробив усе, що міг.

- Ви не здивувалися смерті дівчини? - тихо, майже лагідно спитав Люпин.

Доріан звів брови, немов справді пригадав почуття.
-Звісно, здивувався, - його усмішка була делікатною, майже зворушливою. - Але ж ми знаємо, академія не з найгостинніших місць. Чи не так?

Його голос звучав м’яко, та в ньому вібрувала якась недомовленість. Між ними повисла тиша - глибока, як вода у колодязі. Люпин не записував нічого. Він просто дивився. Його темні очі, спокійні й бездонні, ковзали по обличчю юнака, немов зважували кожен подих.

Доріан відчув, як у грудях бракує повітря. Повітря в кабінеті стало важким, мов свинець. І тоді він зустрівся з поглядом слідчого. Безодня. І безодня бачила все.

"Занадто гарний. Занадто чемний. Занадто чистий, - подумав Люпин. - Ідеальний фасад. Але що за ним?"

14 днів тому.

День відкритих дверей завжди мав у собі щось від ритуалу. Коли новачки переступали поріг Академії на пагорбі, навіть повітря, здавалося, дихало напругою. Замок, мов чорна кістка, вросла в гірську породу, зустрічав їх дзвоном важких дзвонів і холодними поглядами кам’яних статуй, що стояли вздовж арок. Їхні очі світилися слабким магічним полиском - так, ніби стежили за кожним кроком, оцінюючи, хто гіден увійти.

Туман клубочився поміж веж, сповзаючи важкими пасмами у двір, де стояв натовп першокурсників. Над усім цим - старовинна сцена, кам’яна, почорніла від часу і заклинань, які тут вимовляли.
Саме там, серед мерехтіння світил і потріскування чарівних свічок, стояв декан факультету рунології - Рудольф фон Девон.

Його голос був рівний, монотонний, немов тріск старої платівки.

-З усіма питаннями, претензіями і… ідеями звертайтеся до голови студради, - нарешті проказав він, і зал зітхнув, немов випустив колективний подих, якого тримався з останніх сил.

Фон Девон не був старцем. Каштанове волосся без жодної сивини, світло-карі очі, що нагадували погаслу іскру, і втома в куточках губ. Його рухи - точні, але повільні, як у людини, що давно забула, що таке поспіх, і давно втратила віру в натхнення.

Та варто було ступити на сцену Доріану фон Мандіросу, як усе навколо змінилося. Повітря ніби потепліло. Світло стало яскравішим. Його усмішка була небезпечною - надто щирою, надто правильною, щоб бути просто люб’язністю.

Золоте волосся, що спадало легкими хвилями, здавалося, ловило кожен відблиск світла. Очі - зелені, глибокі, мов лазурит, у яких ховалося море обіцянок. Його голос бринів впевненістю, і навіть кам’яні стіни, здавалося, слухали.

- Якщо у вас виникнуть питання щодо навчання чи комунікації між факультетами, - говорив він, розкриваючи руки, - студрада завжди поруч. Ми ваші друзі. Ми - ваші...

Його слова зависли у повітрі. Раптово тиша впала, як полотно, розрізане лезом. Погляди піднялися догори. І тоді всі побачили - тіло.

Воно парило під стелею, повільно, як лялька, підвішена за невидимі нитки.
А потім - падіння. Глухий удар. Крик. Паніка.

Доріан стояв нерухомо. Його обличчя залишалося спокійним, навіть коли тіло дівчини лежало просто перед його ногами, з широко розплющеними очима, застиглими в безмовному крику.

- Прошу всіх заспокоїтися! - його голос лунав твердо, але губився у гаморі.
Хтось ридав. Хтось намагався втекти. Сотні магічних аур збивалися в хаос.

Тоді він зітхнув і підняв руку. Зала на мить здригнулася, і тиша впала, мов сніг. Потім усі адепти, один за одним, повільно схилили голови і заснули.

- Якщо їх доставити в їхні ліжка, - промовив він холодно, розглядаючи мертве тіло, - і не згадувати про сьогодні, пам’ять зітреться. Так буде краще.

Фон Девон кивнув, опустивши плечі.
- Візьми це розслідування на себе, фон Мандірос.

- Я лише адепт! - вигукнув той, у голосі прозвучав відтінок обурення. - Це не моя робота!
Але декан уже віддалявся в темряву коридору, не озирнувшись.