Розділ 1.Геката Сайлос

Зараз

Кабінет був наповнений тишею, такою густою, що навіть потріскування свічки здавалося криком. Вогонь у латунному свічнику кидав спотворені відблиски на стіл, де лежало тонке досьє - кілька аркушів, фото. Обличчя дівчини з рудим волоссям і чорними очима.

Навпроти сиділа – вона. Геката Сайлос Її вогняне волосся спадало важкими пасмами на темний одяг, пальці, обвішані перснями, грали з пасмом, немов перевіряли терпіння слідчого. Каміння на кільцях відбивало світло - то спалах, то тінь, то відблиск полум’я, схожий на кров. Вона сиділа так, ніби це не допит, а вистава. Нога закинута на ногу, плечі розслаблені, погляд - байдужий і втомлений, але глибоко під ним жеврів вогонь.

- Отже, пані Сайлос, - голос Люпіна прорізав тишу, мов ніж крізь шовк. Він гортав досьє, не дивлячись на неї. - Ви були на церемонії вступу, коли тіло дівчини впало на сцену. Ви бачили, що сталося?

- Ні, - її голос був мелодійним, проте надто легким, наче вона говорила про щось дріб’язкове. - Пам’ятаю лише шум, спалах світла… а потім - порожнечу. Прокинулася вже у своїй кімнаті. Нічого незвичного, правда?

- Ви зомліли? - тихо запитав Люпин, піднявши очі. У його погляді була пастка.

- Спочатку я теж так подумала. Але якщо всі адепти першого року одночасно зомліли - це вже не збіг, хіба ні? - ледь усміхнулася. Усмішка холодна, ледь видима, мов подих на склі. - Мабуть, хтось подбав, аби ми нічого не бачили. Так простіше, ніж пояснювати натовпу смерть.

Люпин нахилився трохи вперед. Його очі блиснули, як леза під лампою.

- Вам не здалося це дивним?

- Тут усе дивне, пане. - Її голос потонув у густій тіні. - Академія живе своїми правилами. Ви ж знаєте, правда?

На мить її погляд змінився - темрява в зіницях наче потекла, і полум’я свічки здригнулося. Та варто було йому моргнути - і вона знову була просто втомленою дівчиною з байдужим обличчям.

- Ви пам’ятаєте момент, коли тіло впало? - продовжив він, майже шепочучи.

Геката повільно торкнулася сережки з червоного каменю.

- Тіло? Ах… так, звісно. Було… страшно. - Вона зробила довгу паузу, що підбираючи слова. - Але я, чесно кажучи, мало що пам’ятаю. Все було так швидко.

Він дивився на неї мовчки. Потім коротко занотував щось у записнику. Перо скрипіло, як кістка.

-Ви стверджуєте, що нічого не пам’ятаєте?

- Можливо, магічний шок, - зітхнула вона. - Для першокурсниці це… занадто.

Він нічого не відповів. Лише тихо занотував щось у записник.

Кожен його рух, кожен погляд був, наче удар об лід. І все ж Геката всміхалася - ліниво, зухвало, так, наче цей допит був просто неприємною частиною довгого дня.

- Ви не боїтеся? - раптом запитав він, схиливши голову.

- Кого? - її голос знизився до ледве чутного шепоту. Її темні очі на мить блиснули, але усмішка залишилася. - У мене немає причин. Я просто адептка, пане слідчий.

Три тижні тому

Замок стояв на стрімчастих горбах, оповитий темрявою, немов сама ніч згорнулася довкола його веж. Його стіни, складені з чорного каменю, виблискували вогкістю, порослі лишайником і тінню часу. Здалеку він нагадував радше в’язницю, ніж місце знань. Та попри похмурість і холод, щороку він розчиняв свої брами, приймаючи новачків. Не в’язнів - адептів.

Ті, хто насмілювався пройти крізь нетрі лісу чудовиськ і смертельні гірські перевали, потрапляли до Академії на пагорбі - найсуворішої й найславетнішої магічної академії імперії.

Кажуть, її стіни пам’ятають крики тих, хто не витримав випробувань. Кажуть, що тут навчають не лише магії - а виживанню. Бо не кожен, хто вступає, завершує навчання. Для декого академія стає останнім спогадом у житті.

Ті, хто мріє про славу, приходять сюди добровільно. Інших приводять силоміць. Для них ці стіни - справжня в’язниця. Розглядаючи себе ближче до останніх, Геката тяжко зітхнула. Її туфлі торкалися мокрого каменю біля воріт, а туман, наче жива істота, пестив обличчя холодними пальцями..

Чому вона тут? Вона й сама ледве розуміла. Через власну хитрість. Через свою лінь. Так, вона скинула всю роботу на помічницю, утекла з володінь і ховалася у старшого брата, доки не викрили. І тепер - ось вона, стоїть перед академії.

Лінь - її гріх і її титул. Геката - княгиня лінощів, четверта принцеса Пекла, перша дочка самого Люцифера. Вона любила відкладати справи на «після», віддавати накази замість діяти, дрімати замість воювати. І що з того? Хіба не це її природа? З усмішкою, що межувала з викликом, вона переступила ворота.

Туман розступився, і перед нею постали вежі академії, мов кістяні пальці, що вп’ялися у небо.
Вогники у вікнах тремтіли, немов душі тих, хто ще не зрозумів, куди потрапив.
Шепіт юних першокурсників лунав навколо - переляканий, уривчастий: про привидів, що стежать із коридорів; про демонів, які зжирають душі невдах; про викладачів, що не старіють століттями.

Геката слухала і посміхалася. Ця атмосфера смерті, страху й чарів нагадувала їй дім. Тільки пахло менше сіркою, а тіней - менше, ніж у пеклі.

Її дитинство не було схоже на казку.
Вона росла серед палаючих залів, де замість колискових співали крики катованих душ. Мати - смертна, що загинула при пологах. Батько - Люцифер, для якого діти були радше зброєю, ніж спадкоємцями.

Геката вижила серед братів і сестер, серед демонів, що шанують лише силу. У десять років батько віддав їй ціле коло Пекла - Коло Ліні. Тисячі демонів під її владою. Безлад, апатія, нескінченна втома.
Для інших - влада. Для неї - тягар.

Вона стояла тоді серед похмурих боліт, де земля сама дихала гниллю. Дитяча нога грузла в чорному мулі, кожен крок вимагав зусилля, наче саме пекло не хотіло визнавати її господинею. Але вона вижила. Не завдяки силі - завдяки впертості не робити зайвих рухів.

Але старанність ніколи не була в її крові. Вона жила за іншим принципом - навіщо рухатися, коли світ сам рухається навколо тебе? Усе життя Геката воліла байдикувати, перекладаючи справи на плечі інших, з чарівною посмішкою спостерігаючи, як світ крутиться і згорає без неї. І саме за це її батько, Король Пекла, чиє терпіння схоже на тонкий лід над безоднею, вирішив її покарати