Пролог

Важкі дубові двері з рунічними печатями розійшлися без жодного звуку. Повітря в кабінеті здригнулося, наче саме приміщення втягнуло подих, відчуваючи присутність чужинця. На порозі стояв Ерік Люпин, слідчий Імперської служби безпеки.

Йому було далеко до старості. Навпаки, він із тих чоловіків, у чиїй поставі читалася сила, у погляді - залізо, а в кожному русі - впевненість, відточена роками служби. Темно-синій мундир із срібним шевроном служби, наплічник із гравіюванням руни СБІ - символу правди, - виглядали не як форма, а як частина броні. Шрам, що розділяв праве око, не спотворював, а підкреслював - він дивився в обличчя смерті й змусив її відступити.

Погляд Люпіна ковзнув по кімнаті, гострий і точний, як клинок. Погляд ковзнув до вікна. Два виходи: головні двері, і вузьке вікно за спиною столу - досить, щоб вистрибнути, якщо все піде не за планом. Він ніколи не входив у приміщення без плану відступу. Це було правилом виживання.

Стіл з червоного дерева - надто чистий. Папери викладені з підозрілою симетрією, чорнильниця свіжа. Так не буває у людей, які працюють. Отже, кабінет підготували до його прибуття.

Книжкові полиці - бездоганні. Але Люпин бачив те, чого інші не помічали. На третій полиці ліворуч - легший шар пилу. Книги звідти брали часто. Дуже часто.

Три кроки, і він уже поруч. Долоня торкнулася обкладинки старого тому «Рунічних формул імператорської доби». Книга здригнулася - відчутно вібрувала, ніби жива.

- Захисне плетиво третього рівня... цікаво, - пробурмотів він.

Змахом руки розірвав повітря - і з нього спалахнули його власні руни, холодно-блакитні, безжальні. Вони проникли в захисне плетиво, як крига в живу плоть, і розірвали його зсередини. Магічна сітка розсипалась на попіл. Під нею оголилася справжня обкладинка - чорна, із різьбленими ієрогліфами, які ворушилися, наче написані димом.

Люпин нахилився. Очі його на мить спалахнули, віддзеркалюючи символи. Невідомі. Жоден архів не згадував таких. Він розкрив книгу - і з неї вихопився запах сірки, густий і обпалюючий. Смак гіркоти ліг на язик. Та він не відступив. Гортання сторінок супроводжувалось тихим потріскуванням, ніби пергамент ще пам’ятав полум’я. Але зміст - вислизав, немов тінь.

Він зімкнув книгу і поклав на стіл.
Ще повернеться до неї. Не зараз.

Підійшов до центру кімнати й виклав у повітрі руни власного плетива.

Повітря здригнулося, простір почав розшаровуватись. Люпин бачив енергетичні сліди, тьмяні потоки, що звивалися, мов відголоси голосів.

- Жодних пасток. І жодного артефакту. - Тихо вимовив він, розчаровано. - Але... ця сірка. Навіть магія тут задихається.

Він відчував її кожною жилкою сили. Тяжку, отруйну присутність - нелюдську, слизьку, що проникала в саму матерію. І це було лише відлуння. Люпин усміхнувся. Хижо, із тим блиском у погляді, який з’являється у людини, що знайшла слід здобичі.
Це розслідування обіцяло бути цікавим.

Він опустився у крісло навпроти деканського столу, спокійно, ніби вже був господарем цього місця. Світло магічних ламп миготіло, відкидаючи тінь його фігури на стіну - тінь мисливця, що чекає, коли темрява зробить свій перший крок.

Кабінет мовчав. Повітря густішало від його присутності. Тиша в кабінеті була настільки густою, що чути було, як тріскає смола у свічнику.

Коли двері розчинилися вдруге, магічна хвиля, що ввірвалася всередину, мала зовсім інший відтінок - холодний, витончений, майже демонстративно досконалий. На порозі стояв Северин Арон аль Теро, декан факультету захисної магії.

Світло від свічок тремтіло на його сріблясто-білому волоссі, що спадало хвилями, немов розлите місячне сяйво. Обличчя - правильне, тонке, з високими вилицями, але надто бездоганне, щоб бути людським. Його очі - криштально-прозорі, як лід над безоднею, - ковзнули по Люпину з відтінком роздратованої цікавості, наче він побачив чужинця у власному храмі.

Його одяг - чорний, мов ніч, розшитий срібними рунами, що спалахували і гасли в ритмі дихання. Комір високий, лінії - ідеальні. Кулон із мерехтливим знаком на грудях і тонкі сережки у вигляді спіралей. У кожному русі Северина відчувалася небезпечна врівноваженість - він не ступав, а плив, як тінь, упевнена у своїй перевазі.

- Слідчий Люпин, - його голос був м’яким, але мав лезо під шовком. - Рідкісна честь бачити представника служби безпеки у стінах академії. Щоправда… я б волів, аби в цьому не було потреби.

Ерік підвів на нього очі. Спокійно. Погляд холодний, майже безбарвний.

- Декане аль Теро, - коротке, сухе кивання.- Ви принесли те, що я просив?

Тонкі губи Северина ледь торкнула посмішка.

- Звісно. Хоч я й не звик виконувати чиїсь накази!

Він поклав на стіл шкіряну теку. Усі рухи точні, плавні - як у людини, що завжди контролює кожен свій жест.

- Моє завдання - з’ясувати правду і зберегти порядок, - тихо сказав Люпин, не зводячи з нього погляду. - Вам лише потрібно не заважати.

- Академія впоралася б і без вас, - відказав Северин, ледь підвищивши голос. - У наших стінах подібні інциденти - не новина.

- Тим краще, - сухо відрубав Люпин. - Тоді вам не буде чого приховувати.

Северин на мить застиг. Світло свічок ковзнуло по його очах, і вони потемнішали, мов у глибині спалахнула гроза. Але він знову посміхнувся - тонко, вишукано, як той, хто ніколи не показує слабкість.

Люпин підсунув теку до себе і розгорнув її. Вісім досьє. Акуратно оформлені, з позначками факультетів. Він ковзав пальцем по кожному, наче зважував не просто адептів, а свідків і можливих злочинців:

Ріка Айова. Оріон Орібузький. Геката Сайлос. Доріан фон Мандірос. Карделія Юана. Адріан Шивон. Габріель Холі. Асторат Ліліт.

Северин дивився, як він читає, і в його погляді промайнула тінь - страх чи обурення, сказати було важко.

- Ви справді маєте намір… допитувати їх? - його голос став тихішим, але жорсткішим.

- Саме так, - відповів Люпин. Він закрив теку - повільно, майже урочисто, і цей жест прозвучав голосніше за будь-який наказ. - Почнемо з Гекати Сайлос. Покличте її.