Ти що, здуріла?!

Едельвейс вирішила не гаяти часу. Щойно попрощалася з молодшою сестрою, як одразу вирушила до магістра Абадона. До експедиції в заповідник вони дійшли до своєрідного компромісу: вона допомагає йому зі зборами рідкісних матеріалів для його темних досліджень і виконує доручення, натомість він обіцяє зняти з неї прокляття й допомогти знайти того, хто його наклав.

Сам магістр Абадон - худорлявий чоловік із вічними синцями під очима, гострими рисами обличчя й глибокими зморшками на чолі - сидів за письмовим столом, занурений у якісь записи. Його темний одяг був зношений, а пальці - заплямовані чорнилом і, можливо, кров’ю. Едельвейс мимоволі затримала погляд на татуюванні, що перетинало ліве око - тонка чорна лінія, яка пульсувала магічним світлом. Вона навчилася ігнорувати її, але сьогодні лінія чомусь виглядала яскравішою.

- Прокляття було зроблено грубо, але ефективно, - заговорив магістр, навіть не підвівши очей. Його голос був сухим, наче шелест пергаменту. - Автор не дуже вправний, але... старанний. І не надто обережний. Забув приховати свій магічний відбиток.

Магістр підвівся, суглоби голосно тріснули, коли він потягнувся до верхньої шафи. Відкрив її й дістав важку коробку, вщерть набиту фоліантами, сувоями і манускриптами. З гуркотом поставив її на стіл.

 - Це робота одного з проклятійників другого року, - додав він, задоволено втираючи руки, ніби передавав їй подарунок

Едельвейс нахмурила брови. Проклятійники - адепти, які спеціалізувалися на темній магії накладання проклять. Їхня діяльність суворо регулювалася, але завжди знаходились ті, хто залюбки грав на межі дозволеного - або виходив за неї зовсім.

- Як його ім'я? - холодно запитала вона.

Магістр криво всміхнувся.

- Я не розкриваю імен своїх найкращих учнів, - промовив із ледь помітною насмішкою. Та після паузи знизав плечима. - Але якщо вже взялася... Розбереш цю коробку: перекладеш усе з мертвих мов, знайдеш потрібні інгредієнти, які там згадуються.

Едельвейс з відразою поглянула на коробку, повну пилюки та старовини, і кивнула без ентузіазму.

-Часто зависає в сховищі за другою лабораторією, - додав магістр, вже повертаючись до своїх темних колб і записів. - І розбери все до Осіннього балу! - гукнув їй услід.

Едельвейс скривилась. Вона - світлий маг, її стихія - повітря. У її жилах текла кров фей. А зараз... зараз вона була змушена копирсатись у темній магії, прокльонах і мертвих мовах. Якщо ще раз доведеться перекладати закляття з мови похованих, вона не витримає - і таки вдарить блискавкою в Його Темнішість, магістра Абадона.

Піднявши коробку з допомогою магії, вона вирушила до сховища. Вона чудово знала те місце - глухий, темний простір, куди ходили ті, хто хотів залишитися поза увагою. Особливо - студенти темних мистецтв, які тестували там заборонені закляття.

Увійшовши всередину, вона побачила худорлявого хлопця з рудим розкуйовдженим волоссям, який щось уважно креслив на кам’яному столі. Він здригнувся, коли коробка з гуркотом впала поруч.

- Не варто ховатися. - усміхнулася Едельвейс, хижо примружившись. - Я знаю, що це був ти.

Хлопець різко обернувся. Його очі затріпотіли, на обличчі з’явилося нервове напруження.

- Я... Я не знаю, про що ти...

Едельвейс повільно підійшла ближче, склавши руки на грудях.

- Ти наклав прокляття невдачі на мене. І я хочу знати, хто тобі за це заплатив

Він кліпнув кілька разіві відступив на крок.

- Я не можу…

- Можеш, - її голос став крижаним. Повітря навколо затремтіло, в ньому з’явилась легка пульсація сили. - Інакше твоє ім’я дізнається студрада, і тобі доведеться пояснювати, чому ти порушуєш академічний кодекс.

Хлопець проковтнув слину, опустив очі, плечі зсутулились.

- Це… це був Рой Антроу. - прошепотів він. - Сказав, що хоче трохи ускладнити тобі життя. Запевнив, що нічого серйозного…

Едельвейс стиснула кулаки. Вона й підозрювала, що за всім стоїть хтось знайомий. Тепер вона знала точно.

- Дякую, - холодно кинула вона. - А тепер молись, щоб я не повідомила студраді.

Різким рухом вона змахнула рукою - коробка піднялась у повітря - і, не озираючись, вийшла.

Її наступною ціллю був Рой.

Ніякого здивування. Вона вже давно помітила, як той повітряник - один із підпільних шанувальників колишнього старости - зливає жовч на її адресу. Після того, як старосту виключили, Рой марив зайняти його місце. Але з’явилася вона - нова, сильна, незручна. І він почав своє дріб’язкове переслідування: насмішки, штовханина в коридорі, підніжки - дитячі жарти. Але прокляття?

Це вже не жарти.

Роя вона знайшла швидко. Той розслаблено стояв у підвалі, спертий на стіну, весело перемовляючись із друзями, не маючи й найменшого уявлення, що над його головою вже згущуються хмари. Схоже, день йому здавався вдалим - доки він не побачив її.

Коли Едельвейс вийшла з тіні й наблизилася, Рой озирнувся - і враз зблід. Кров відступила від обличчя, кутики вуст сіпнулися.

- Якими вітрами? - почав він з удаваним здивуванням, але не встиг договорити.

Її удар був точним і блискавичним. Вона не збиралася вести з ним порожніх балачок. Рой рефлекторно спробував ухилитися, та марно - вона рухалась, як буревій.

- Ти що, здуріла?! - гаркнув він, голос обернувся холодним і глухим, майже зловісним. Його пальці стиснулися в кулак - він збирав свою силу. З повітря зірвався вітерець, що рвонув у її бік, та Едельвейс не моргнула й оком.

 Вона мовчки наблизилась, і тоді вперше по-справжньому розкрила свою силу. Не для атаки. Для демонстрації. Увесь простір навколо вмить заповнився її резервом, невидимою хвилею магії, яка стискала повітря. Його друзі заніміли, а потім поспіхом втекли в найближчі двері - до їдальні, навіть не озираючись.

На тлі її сили резерв Роя виглядав убого - мов тьмяна міль перед полум’ям. Він ковтнув, його очі металися, аура Едельвейс тиснула на нього з усіх боків, немов невидима гора.