ГЛАВА 2: Система «Заслон»

   Генрі дивився на цей натюрморт, і всередині нього розгорталася страшна, беззвучна катастрофа. Шок тривав лише мить, але за цю єдину секунду весь його всесвіт перевернувся. Все, чим він жив останні місяці — її хрипкі стогони на цих простирадлах, ніжні пальці, що перебирали його волосся, п'янкий запах малини та сандалу на гарячій шкірі — все це враз перетворилося на витончену, хірургічно точну й ідеально сплановану пастку. Кожне її слово було сценарієм. Кожне прикосновення — збором даних.

   Але холодний розрахунок письменника, який звик роками розбирати чужі сюжети на атоми й препарувати людську брехню на папері, переміг паніку, що підступала до горла. Серце зробило один важкий удар і перейшло на рівний, крижаний ритм.

   Ребекка, застигла посеред кімнати, більше не здавалася беззахисною оголеною дівчиною. Її лазурові очі за секунду втратили дівочу м'якість, перетворившись на два сканувальні об'єктиви. Вона оцінила відстань до пістолета. Генрі перехопив її погляд.

    Він зреагував за долю секунди до того, як шпигунка встигла стрибнути. Замість того щоб тягнутися до зброї, Генрі різко вдарив долонею по прихованій панелі під приліжковою тумбою, втискаючи масивну червону кнопку.

   Будинок відповів низьким, загрозливим гулом, що йшов звідкись із підвалу, наче прокинувся похований під землею військовий бункер. У підсобках глухо заклацали важкі реле. Система радіоелектронної боротьби, змонтована на горищі шале, ударила спрямованим імпульсом по всіх частотах, миттєво випалюючи стільниковий зв'язок, глушачи супутникові сигнали й перетворюючи шпигунський трекер на марний шматок пластику.

   Ребекка смикнулася, але периметр уже закривався. Із важким металевим брязкотом масивні броньовані віконниці зовні відсікли вікна спальні від місячного світла, зануривши кімнату в напівтемряву. Важкі дубові двері спальні зі свистом стали на приховані магнітні замки. Тиснення в кімнаті злегка змінилося. Будинок запечатав сам себе, перетворившись на неприступний автономний ковчег, повністю відрізаний від решти світу.

  — Цугцванг, — хрипко промовив Генрі, уходячи перекатом у темряву, поки Ребекка намагалася зорієнтуватися в зміненому просторі.

    Боротьба під вовняною ковдрою була швидкою, брудною й лютою. Професійний вишкіл агентства зіткнувся з чистою чоловічою силою та тактичною перевагою темряви. При світлі ліхтарика Генрі, важко дихаючи й витираючи кров зі збитої щелепи, уже тягнув обм'яклий кокон униз, до напівпідвального архіву.

Гола правда тривожних валіз

   У вогкому приміщенні колишньої котельні пахло старим папером і бетоном. Ребекка лежала на тахті, стягнута будівельним скотчем. На ній не було нічого, окрім ковдри, але навіть у такому вигляді, розпатлана, із синцем на плечі, вона примудрялася зберігати хворобливу гідність.

   Генрі стояв навпроти, спершись на верстак, на якому лежав її пістолет із глушником і злощасна сумка. На чистому адреналіні він зовсім не помічав холоду, але зараз, коли перший шок відступив, його шкіра вкрилася сиротами. Вони обоє досі були абсолютно голими. Хвилину тому вони ділили одне ліжко, дихали одне одним, і цей контраст між щонедавньою інтимною близькістю та крижаним бетонним мішком підземелля відчувався майже фізично гірко.

   Не гаючи часу на шпигунку, яка тремтіла в ковдрі, Генрі рванув застібку свого тактичного рюкзака, зібраного рік тому «на всякий випадок». Він витрусив уміст на старий верстак. На стіл із глухим стуком лягли захищений армійський ноутбук, супутниковий телефон і пачка паспортів — стандартний набір його «тривожної валізки». Але погляд Генрі шукав інше. Розчарування було швидким: комплект одягу тут був лише один, розрахований виключно на нього. Важкі армійські берці, щільний військовий светр, пара майок, футболок, джинси та дві куртки — легка штормівка й тепла камуфляжна парка на хутрі.

    Генрі квапливо натягнув джинси, застібаючи ремінь зябкими пальцями. Мозок гарячково вибудовував подальший маршрут утечі. Залишити дівчину голою у швейцарських лісах означало просто вбити її переохолодженням, а вона була потрібна йому живою. Єдиним свідком. Його козирем.

   Генрі взяв ноутбук, відкрив текстовий редактор і, дивлячись в екран, промовив: — Знаєш, Ребекко, твої куратори з «Академії» дуже передбачувані. Я описав їхні методи ще в третьому розділі свого нового роману. Послухай, як точно збігається: «Вони вербують вродливих, високоосвічених жінок, перетворюючи їх на ідеальних "Муз" для маніпуляцій та шантажу». Знайома цитата?

   В очах Ребекки вперше майнула тінь справжнього подиву, змішаного з люттю. — Ти уявлення не маєш, у що вплутався, — процедила вона крізь зуби, намагаючись послабити шнур від лампи на зап'ястях. — Синдикат зітре це місце з лиця землі разом із тобою.

  — Можливо, — легко погодився Генрі, закриваючи кришку ноутбука й ховаючи його до тактичного рюкзака. — Але спочатку вони зітруть тебе. За повний і беззастережний провал місії. Адже в їхньому бізнесі не прощають помилок, чи не так? І просто зараз твоя головна проблема — не цей шнур на зап'ястях, а те, що вони вимагатимуть звіту, — Генрі кивнув на супутниковий телефон. — Мені потрібні твої коди доступу та канали зв'язку.

   Ребекка різко скинула голову. В її погляді чиста лють боролася з холодним розрахунком професіонала. — Ти божевільний! — вибухнула вона. — Сюди їде група зачистки!

    Він подивився на жінку, яку ще годину тому вважав своєю головною музою. — Ну і як тебе звати насправді? — запитав письменник. Його голос звучав сухо, без колишньої теплоти. — Проєкт «Муза»? Чи ляльки мають людські імена?

   Ребекка повільно підняла голову. Її лазуровий погляд був сповнений холодної, злої іронії. Чарівна покоївка випарувалася, поступившись місцем оперативнику, який розумів, що гра програна, але здаватися не збирався. Вона облизала пересохлі губи, на яких ще залишався ледь помітний присмак його поцілунків.