Розділ 22. Початок іспиту (1)

Гілки нависали зовсім низько і повністю приховували зоряне небо. Зрідка над головою виринала посмішка блідого півмісяця. Дівчинка бігла через чіпкі зарості, що дряпали її щоки й плечі. Єдиним джерелом світла для неї був маленький кулончик на шиї, що світиться теплим вогником. Він служив оберегом від духів лісу. Однак його захисне світло майже вичерпалося. Він вже ледве блимав, а потім згас.

Хащі позаду прорізало звірине виття. Жахливе і тріумфальне: його господар знав — здобич не зможе втекти. А тепер і її єдиний захист перестав працювати.

Опинившись в темряві, дівчинка спіткнулася і покотилася по схилу, дряпаючи шкіру плечей і колін. На дні яру вона підняла голову і злякано подивилася в темні зарослі. Воно наближалося. Вона чула, як шелестить листя від його кроків. Дівчинка підповзла до колоди. Її проймало тремтіння. Одяг прилипав до шкіри від поту і бруду. Вона довго бігла, сил вже не вистачало. Та й куди тепер бігти? Вона зовсім не розуміла, де знаходиться. Навіть зірок тут не видно — не дізнаєшся, куди йти. Знову виття. Дівчинка з жахом озирнулася. Виття немов лунало звідусіль. Куди б вона не вирішила бігти, він буде там чатувати її. У хащах тріснула гілка. Дівчинка затамувала подих. Стиснула кулачками кулон, хоча він уже й не міг її захистити.

Воно повільно вийшло з мороку заростей. Спочатку з'явилася вовча витягнута морда, потім і тіло, що колись належало людині.

Серце дівчинки шалено калатало. Здавалося, ось-ось воно видасть її укриття. Вона чула про вовкулаків. Чула, наскільки вони потворні й кровожерні. Схильні виривати нутрощі здобичі й поїдати їх, поки ті ще живі — крики жертв втамовують їхній голод ще краще, ніж плоть. І дивно думати, що в минулому ця тварюка, можливо, була непоганою людиною, якому просто не пощастило зустріти перевертня в місцевих лісах. Навіть здалеку дівчинка бачила, як через шерсть проступали риси людського обличчя. Але з часом в ньому не залишилося ні краплини людяності: це було видно по очах, де залишилася тільки лють і жага крові.

Звір принюхався, шукаючи свою здобич. А потім подивився прямо на колоду, за яким причаїлася дівчинка. Вурдалак переможно ощирився і став спускатися, рухаючись на чотирьох. Його передні лапи були довші задніх. Коли вітер подув з його боку, дівчинка відчула звірячий сморід.

 — Сма-ачно-о пахне... — облизався вовкулак.

То він ще пам'ятав, як говорити...

Звір пригнувся, і дівчинка зрозуміла — це кінець. Тварина різко стрибнула. Вона заплющила очі. Збоку щось просвистіло. Тварюка хрипнула і звалилася, так і не діставшись до колоди. Коли дівчинка розплющила очі, побачила, як скотилася голова вовкулака і стукнулась об колоду, тіло розпласталося неподалік.

 — Майє!

З мороку лісу виникнула темна постать. Вона швидко спустилася до дівчинки. Впізнав рідний голос, та схлипнула і вибігла назустріч рятівнику.

 — Татусю... — бурмотіла вона крізь сльози, обнявши чародія, який присів до неї. — Вибач мені, татусю...

Той відсунув від себе дочку.

 — Що ти робиш, Майє? Я тебе цілий день шукаю! Навіщо пішла в ліс сама? Я ж стільки раз говорив — не смій ходити сюди!

 — Але квітка папороті... — шморгала носом дівчинка, — ... квітка папороті цвіте лише раз на рік... Я хотіла знайти її... Хотіла, щоб вона виконала моє бажання.

 — Що? — насупився чоловік, а потім в його очах відбився біль. — Маму вже не повернути, Майє.

 — Я знаю, — витерла ніс дівчинка. — Тому я хотіла інше побажати, — вона стиснула губи. — Вона не прокидається... Моя магія не прокидається. Адже мені вже дев'ять! Чому вона не прокидається?!

Вона підняла очі на батька. Той розгублено подивився на неї, але швидко взяв себе в руки:

 — Значить, ти не чарівниця, Майє.

 — Але як же... Адже я твоя дочка! Я хочу бути такою, як ти!

Чоловік стиснув її руку.

— Ні, — раптом відрізав він. — Тобі це не треба!

 — Але...

Чоловік дужче стиснув зап'ястя дівчинки.

 — Магія тобі не потрібна, — відрізав він.

 — Боляче, тато! — пискнула Майя, подивившись на свою руку.

Чародій розтиснув пальці, але потім знову взяв її долоню і швидко повів за собою.

 — Який же я дурень, — почула вона його злісний шепіт. — Не дозволю! Тільки не її...

 ***

Майя сонно чистила зуби перед дзеркалом. Вона все згадувала вчорашнє оголошення батька. Тепер він знав, що ворог може бути в Академії. І він напевно почне полювання. Тільки б з ним нічого через це не сталося...

Вона сполоснула рот і вмилася холодною водою. Погані думки треба гнати геть! У чому точно вправний її батько, так це в затриманні небезпечних магів. Її ж чекала інша битва — насувалися іспити.

Дівчина підійшла до вікна і глянула на замок у світлі ранкової зорі. Новина про перенесення іспитів сполошила всю академію. Для Майї ж заборона залишатися допізна особливо ускладнювало ситуацію. Але Ельдар вчора перед її відходом сказав, що все владнає.

Після уроків Майя піднялася в сад. Одногрупник перехопив її на півдорозі й озвучив підозріле запитання:

 — Ти боїшся висоти?

 — Боюся, — відразу чесно відповіла вона.

 — Хм, — задумався Ельдар.

Майя очікувала продовження. Але той не став вдаватися в подробиці, а замість цього заявив, що про все домовився. Майя зможе покинути Академію так, щоб ніхто не дізнався. Інтрига ця трималася до самого вечора, поки не прийшов час повертатися додому.

Ельдар допоміг Майї накинути зимовий плащ. Вийшовши на терасу, дівчина вже хотіла увійти в оранжерею. Але хлопець вийшов за нею слідом, так і не надівши пальто. Замість цього дав його Майї в руки та попросив не впустити. Потім він узяв її за плечі й плавно підвів до поручнів. У замку всі вікна таїли тільки морок, кажучи про те, що академія вже порожня.

 — Ем... Ельдаре, це ж не те що я думаю? — насторожилася Майя, коли хлопець оглянув безлюдний сніговий двір.

 — А про що ти думаєш? — з хитрим блиском в очах запитав одногрупник.