Розділ 7. Бранець академії (3)

По вухах вдарив шум, тіло обдало холодним вітром. У якусь мить Майя усвідомила, що невблаганно летить униз. І диво-накидка їй вже не допоможе.

Раптом хтось схопив її й притиснув до себе. На тлі стіни замку промайнуло крило. Вітер різко змінив напрямок, хльоснувши Майю по щоці. А потім земля почала віддалятися. Дівчина не встигла отямитися, як піднеслася над садом і мало не влетіла в якийсь кущ. Руки відпустили її. Вона покотилася між вазонів і клумб.

Отямившись, вона усвідомила, що лежить під покровом невеликого дерева з мандаринами. Над нею хтось встав. Побачивши обличчя Ельдара, Майя сіла і поповзла назад. Хлопець похмуро дивився на неї своїми нелюдськими очима.

— Ти що робиш-ш-ш? — зло прошипів Ельдар. — Жити зовсім набридло?!

Майя поки не могла йому відповісти. Вона все ще не до кінця розуміла, що сталося. Ельдар повів рукою, взявся за надпліччя і скривився.

— Чому? — тихо запитала Майя, коли усвідомила, що Ельдар не дав їй впасти.

Хлопець повернув до неї погляд, але не відповів. Він раптом похитнувся та осів. І тільки тепер Майя розгледіла опіки на його руках. З його почервонілої шкіри й поверхні лускатого плаща підіймалася димка. Такий же серпанок підіймався з накидки Майї. Схоже, Ельдар все-таки був чутливий до горобини.

Майя піднялася. Їй варто тікати, поки є можливість. Але щось Майю зупиняло. Вона не розуміла, навіщо Ельдар її врятував. Адже збирався...

— Це ти проник в кабінет батька! — вигукнула вона, дивлячись на хлопця, який важко дихав. — Навіщо?

Ельдар з викликом посміхнувся.

— Навіщо мені відповідати тобі?

— Ти — шпигун лісового народу? — спробувала здогадатися Майя. — Вони хочуть нашкодити батькові?

— Такому, як він, спробуй нашкодити. Сам без голови залишишся, — глузливо фиркнув Ельдар.

Хлопець вирівнявся, хоча було видно, як йому боляче. Він невдоволено відтягнув хустку на шиї й поправив... нашийник. Справжній чорний нашийник. Тільки на місці застібки спереду висів невеличкий срібний замочок. Дівчина помітила там виведене маленьке коло з трьома рунами.

— Подобається? — посміхнувся хлопець, стежачи за її розгубленим виразом. — Твій дорогий татусь начепив.

Майя підняла на нього очі:

— Батько? Для чого?

— Щоб навіть думати не смів про втечу з академії.

Майя здивовано глянула на Ельдара. Його очі з вертикальними зіницями дивилися на неї вже без колишньої злості. Більше із зухвалою насмішкою.

— А що тебе дивує? — іронічно запитав хлопець. — Чого варто прославленому чарівникові Семирозу позбавити напівлюдину свободи, коли він десятки разів позбавляв людей життя?!

Дівчина відступила. Голова знову закрутилася, довелося постаратися взяти себе в руки. Не кажучи ні слова, вона спішно розвернулася і пішла.

— Правильно, біжи до татка, — гостро глянув їй услід Ельдар.

Майя не відповіла. Вона швидко вийшла до люка, спустилася в клас Алхімії. На підлозі всюди лежали розкидані пробірки. Переступаючи їх, вона підняла книгу з заклинаннями на крові, підхопила свою сумку, але біля дверей завмерла. Логіка підказувала, що варто йти до батька і все йому розповісти. Але щось інше зупиняло її. Можливо, та сама совість. Або ж сумнів.

Цей хлопець каже, що батько начепив на нього нашийник. Бреше? А навіщо? Та й по очах, навіть не людських, видно, що не обманює. Але тоді що загрожує її однокурснику, якщо вона все розповість батькові? Ким взагалі є Ельдар в цій академії? Вже точно не звичайним адептом, як вона вже зрозуміла. Та й чи буде батько їй щось пояснювати?

Деякий час Майя стояла, у голові крутився вихор запитань і припущень. І все більше підозрювала, що батько не стане їй нічого розповідати. Про роботу Велізар Семироз ніколи не був багатослівний навіть з дружиною. І вже тим паче з маленькою дочкою. Але тоді було зрозуміло чому, адже він полював на темних магів. Але зараз-то що? Вже ректором став, а все одно оточений загадками й сумнівними справами. Майя видихнула, розвернулася і, підхопивши сумку Ельдара, пішла назад до сходів.

Хлопця вона застала біля мандаринового дерева. Він притулився до вазонів. Біля нього лежав пучок трав і листя, які він м'яв і прикладав до опіків на шкірі. Крила, до слова, знову стали частиною його плаща. Очі змінили вертикальні зіниці на звичайні. Побачивши Майю, хлопець напружився, глянув за її спину. І, зрозумівши, що вона одна, трохи розслабився.

— Повернулася добити? — посміхнувся він.

Майя кинула поруч його сумку і складену накидку академії.

— Книгу повернула, але хустку не віддам.

Ельдар на це тільки хмикнув.

— Коли чекати старшого Семироза? — хотів він приховати напругу в голосі, але не вийшло.

— Не найближчим часом, — стримано повідомила Майя.

З трави визирнула ящірка з короною. Вона підбігла до хлопця з якимись листочками в пащі, поклала до загальної копиці трав і знову пірнула в траву.

— Як це розуміти? — примружився Ельдар на дівчину.

— Так і розуміти, — відгукнулася та й присіла трохи далі від нього.

Деякий час вона мовчала, дивлячись на свої коліна. Ельдар теж нічого не говорив, лише насторожено стежив за нею. Не розумів, чому вона все ще тут.

— Ти не відповів, — нарешті, сказала вона, глянувши на Ельдара. — Навіщо пробрався до кабінету батька?

— Чи не здогадалася? — криво посміхнувся хлопець. — Шукав ключ від нашийника, звичайно ж.

— Нашийник не дає тобі покинути академію?

— Так. Я не можу вийти за її територію.

— Але навіщо батько тебе тримає тут?

— Яка допитлива дівчинка, — ширше розтягнув губи хлопець. — Все-то тобі потрібно знати. Невже тебе в дитинстві не попереджали, що з демонами небезпечно говорити?

— Але ж ти не чистокровний демон, — заперечила Майя, згадавши здивування однокурсників, коли Ельдар представився. — Ти з цих засновників — Яхонтів Червоних.

— О, та ви сама прозорливість! — іронізував хлопець.