Розділ 2. Ректор академії Тайлогос (3)

Майя розглядала кабінет, поки професор Семироз читав її заяву на вступ. І так само пильно два декани розглядали саму її. Старого чарівника праворуч від ректора звали професор Чуб. Зліва від батька сидів чоловік у білому костюмі з не менш білим волоссям. Його очі закривали круглі чорні окуляри, але навіть прихованого під ними погляду чомусь хотілося уникати. Він представився, як професор Білозір.

Чесно, Майї було невтямки, що так зосереджено батько читав в її заяві. Забув коли дочка народилася?

— Отже, — відклав листок професор, — а причину вступу ви написали «Жага знань», — процитував він.

— Правильно, — кивнула Майя. Було потішно чути звернення батька до себе на «ви».

— Де ж була ця жага, поки ви ходили в школу? Закінчили то її ви з середнім балом, — підняв він на дівчину злегка примружені очі. — Чому не з відзнакою?

— Я старалася тільки на тих предметах, які були мені цікаві, — чесно зізналася Майя і відвела очі, не витримавши погляду професора.

Вона готова була посперечатися, що батько перевіряв її ауру на брехню.

— Магія — дуже відповідальна і небезпечна дорога, — сказав професор Семироз.

— Я розумію. Магія — велика відповідальність. Як і діти... — як би ненароком додала Майя, повернувши погляд на ректора.

На обличчі чоловіка сіпнулися жовна. Повисла тиша. Тепер Майя не зводила очей, хоч було і нелегко витримати важкий погляд батька.

— Прагнення до знань — справа похвальна, — нарешті, сказав професор, — але термін зарахування закінчився вчора. Чекаємо вас…

— Велізаре, не поспішай, — втрутився старий чародій, — якщо питання тільки в запізненні заявки, то це не таке страшне порушення. Торік ми ж прийняли пару абітурієнтів пізніше призначеного терміну.

— Так, тільки вони були сиротами, які витратили всі гроші, щоб приїхати до нас. Їм нікуди було повертатися.

— О, хочете покажу, скільки я витратила, щоб сюди приїхати? — відгукнулася Майя. — І мені теж нікуди повертатися, — обережно зізналася вона.

— Що значить «нікуди»? — глянув на неї професор Семироз. — А тітка Емма, у якої ти жила?

— Ось туди я точно не повернуся, — похитала головою Майя і, трохи подумавши, пояснила: — Я, звичайно, вдячна тітці Еммі за турботу, але вона взялася влаштовувати моє заміжжя...

Старий стримано посміхнувся. Чоловік в окулярах теж ледве видно смикнув губами.

— Хех, до нас стандартно біжать дівиці від нав'язаного заміжжя, — помітив професор Чуб. — Може, пора перейменувати академію в монастир?

— Наскільки мені відомо, — проігнорував шпильку професор Семироз, продовжуючи дивитися на дочку, — вона вибрала хорошого нареченого. Одного з найзаможніших джентльменів у вашому районі.

— З ним неможливо говорити, — кисло зауважила дівчина. — Точніше, з ним неможливо говорити ні про що, крім нього самого. Він хоче завести собі дружину, бачте. Заводять собак, кішок, квіточки в горщиках, а я — НЕ безпритульне щеня, що б мене в «хороші руки віддавати». Сама про себе подбаю. Зрештою, мені вже сімнадцять — вже не мале дитя.

— О, впізнаю цей норов, — косо глянув професор Чуб на ректора.

— Значить, — знову не відреагував на коментар чоловік, — причина, по якій ви, Майя, тут, це порятунок від небажаного шлюбу?

— І спрага знань, — нагадала Майя. — Я хочу стати висококласним магом.

Ректор насупився.

— Магія — не розвага, Майя. Це велика і складна робота. Не впевнений, що ти до такого готова. Я організую тобі квиток назад, подумай гарненько і в наступному році приходь.

— Але... — злякалася Майя.

— Велізаре, — вперше подав голос чоловік у білому, схиляючи голову набік. — Я не впізнаю тебе. Ти завжди заохочував прагнення до вивчення магічного мистецтва у юних обдарованих...

Його голос виявився м’яким, як шовк, вимова кожного слова трохи розтягувалася.

— Коли бачу талант, — сухо відповів ректор.

— Я б не сумнівався на рахунок таланту цієї дівчини, з огляду на те, чия вона дочка.

Велізар насупився ще сильніше, але промовчав.

— Може, проголосуємо? — запропонував професор Білозір. — Я за те, щоб дати дівчині шанс.

— Я теж вважаю, що після такої довгої дороги відправляти юну леді додому, навіть не давши можливості себе проявити, неправильно, — підтвердив професор Чуб.

Ректор окинув своїх колег похмурим поглядом. Він про щось напружено думав і нарешті шумно видихнув. З невеликим зволіканням він взяв чорнильну ручку і розписався під заявою. Потім дістав печатку і натиснув нею на край листа.

— Ви прийняті, Майя Семироз.

— Дякую, — стримано сказала Майя.

Вона попрямувала до виходу, але у самих дверей обернулася на голос батька:

— Але ви повинні розуміти, — сказав професор, суворо дивлячись на дочку, — що легко тут не буде. Це академія вищої майстерності. Тих, хто слабкий, відраховують без зволікання.

— Добре, — кивнула Майя.

Вона попрощалася і залишила кабінет. Забравши у Лісани валізу, покинула Академію і попрямувала в гуртожиток. Все пройшло приблизно так, як вона очікувала. Хоча ні, з самого виходу з поїзда все пішло не так, як вона очікувала! Але бажаного результату вона досягла — це головне.

Майя видихнула і підтягла комір плаща вище, намагаючись сховатися від прохолодного вітру. Вона й забула, що в горах холод приходять раніше, ніж у м'якій на погоду приморській столиці.

Розмова з батьком залишила злегка гіркий осад. Її все-таки не дуже раді бачити. Втім, цього вона теж чекала.