13.2

Ідучи за світлом, Майя минула сад і спустилися сходами на перший поверх. Вогник впевнено вів її вперед. Майя зазначила, що на шляху їм дивним чином ніхто не зустрівся. Наче її таємничий провідник знав, яку дорогу вибрати, щоб їм ніхто не завадив. Лише блідо-червоний місяць продовжував заглядати у вікна коридору, похмуро освітлених канделябрами. Але як слід подумати про це Майя не встигла, оскільки вогник залетів у прочинені двері тренувальної зали. Дівчина обережно прочинила двері. Серце її пропустило удар.

У залі, осяяній місяцем, хтось був. Чоловік у чорному одязі стояв до неї спиною, але Майї не знадобилося бачити обличчя, щоб впізнати його.

— Батьку? — видихнула вона. Ноги прибило до підлоги.

Чоловік розвернувся і глянув на неї чорними очима. Край губ зворушила посмішка.

— Ти обіцяла називати мене «тато».

Кілька секунд Майя дивилася на чарівника у всі очі. Її думки металися, як зграя переляканих птахів.

Це сон? Але тоді чому довкола все так реально? Невже якась пастка? Наслання? Але вона б це відчула. Хоча зараз її серце билося в грудях так сильно, що навряд чи вона могла щось відчувати, окрім цих оглушливих ударів.

Та навіть якщо це ілюзія, Майя раптом зрозуміла, що не проти продовжити. Вона зробила перший невпевнений крок, а потім зірвалася з місця і помчала до чоловіка. Підлетіла до нього і завмерла.

Силует батька не відкидав тінь.

Місячне світло ніби проходило крізь нього, хоча слабкі відблиски ковзали по чорному волоссю з вкрапленням сріблястої сивини. Майя потяглася рукою до цього блиску, але не наважилася торкнутися.

— Тату, — видихнула вона, кліпаючи й з тим боячись зрозуміти, що це все плід її уяви. — Це правда?

— Не варто так дивуватися примарі в академії магії, — посміхнувся чарівник. — У цьому світі є речі дивовижніші за невагомого старого. — Чоловік підставив руку, і вогник, що привів Майю, сів у його долоню. Це нагадало дівчині, що батько чудово ладив із феями, які селилися в саду біля їхнього будинку. — Наприклад, такі створіння, як чарівний народ, чий світ перебуває на межі світу живих та духів. Вони здатні чути душі. Це вони допомогли мені з'явитися тут.

Майя опустила очі й побачила на чорній сорочці чарівника пляму крові, що розпливлася.

— Не дивись туди, — сказав батько. — Мені не боляче. Вже зовсім не боляче.

Майя стиснула губи, піднімаючи очі до обличчя батька. Душі померлих не йдуть далі, коли в них залишаються незакінчені справи чи жаль у світі смертних. Якщо батько тут, значить…

— Чому ти тут?

— Як не дивно, мені найлегше перебувати саме тут. Я думав, що це буде мій кабінет, де я стільки років сидів невилазно. Але саме сюди мене тягнуло. Це тому, що тут ми з тобою провели разом найбільше часу за останні місяці. — Маг посміхнувся. — Я був щасливий тебе вчити. Через стільки років я нарешті відчував, що можу дати тобі щось важливе.

— Що мені зробити для тебе? — запитала Майя, схвильовано підступаючи до батька. — Тобі не варто хвилюватись, ми повернули Тайлогос. Твою спадщину не зруйнують. Замок, яким ти пишаєшся, і надалі служитиме місту. Я подбаю про це, обіцяю!

Чарівник усміхнувся, в очах його відбився вогник, що літав над ними.

— Ось як ти подумала. Що я тут через цей замок? А як інакше, адже я завжди поводився саме так… — професор шумно видихнув. — Вибач мені за мою дурість. Я повинен був сказати тобі це давно, але, телепень, весь час відволікався на якісь справи. Не такі важливі, але вони ніколи не закінчувалися. — Його погляд пробігся високими стінами, склепінчастою стелею і вікнами з вітражами — скло там блищало, як складена мозаїка з льоду. — Замок завжди для мене багато значив, але не він найцінніше у моєму житті. — Професор опустив очі на дочку. — Це ти, Майя. Ти — моя справжня гордість. Завжди нею була. Я не хотів іти, не сказавши тобі це. Чи вибачиш ти мені, Майє? Пробачиш за те, що я такий дурень?

Майя здивовано дивилася на батька.

— Я давно тебе пробачила, — нарешті сказала вона.

Чарівник посміхнувся, тепло і трохи сумно. Щось у ньому змінилося. Він не хмурився, як завжди. Між брів немає глибокої складки, обличчя виглядало розслабленим, спокійним. Зараз він не думав про всі ті складні речі, які обтяжували його за життя.

«Вже зовсім не боляче».

— Грань кличе мене, — промовив батько, заплющивши очі, наче вслухаючись у якусь мелодію, недосяжну слуху дівчини. — Мені час.

— Не йди! — схаменулась вона. — Якби ти лишився…

— Ти ж знаєш, що я не можу залишитися, — заперечив батько, глянувши на неї.

— Але ж це твій замок! — вигукнула Майя, стискаючи кулаки. Вона шукала будь-який привід, будь-який шанс, щоб затримати батька тут — поряд із собою. Егоїстично. Так. Але якби хоч на день… хоч на хвилину… — Що буде з Академією без тебе?

Батько з жалем подивився на дочку. І вона зрозуміла, що, щоб вона не сказала, це його не зупинить. Він неминуче піде.

— Мені ще потрібні твої поради. Мені ще потрібні твої уроки… — Майя затнулась. Слова встали поперек горла, немов кістка, коли груди стиснула гіркота. — Я так багато хочу тобі розповісти, — прошепотіла вона.

— Про найважливіше я вже знаю, — чоловік потягся до зап'ястя дівчини та на мить від його ледь відчутного, як подиху вітерця, торкання на її шкірі спалахнуло яскраве полум'я по сліду стрічки. Майя підняла на батька схвильований погляд — він і справді чув їхні клятви! — Ти зробила свій вибір.

Фігура батька почала танути, наче хтось розмивав акварельний малюнок водою. Майя злякалася.

— А як же Цвіточ? — вигукнула вона, відчайдушно намагаючись відтягнути неминуче. — Ми ще не врятували його. Ти потрібний цьому місту… — в очах почало щипати. І тепер уже не лише батько, а все довкола попливло.

— Вже ні — адже тут є ти. — Чоловік схилився до вуха доньки. Голос його так само розчинявся у просторі, як і силует. — Згадай, Майя. Ти знаєш що робити…

Вогник, що кружляв над ними, відлетів і раптом простір там розкрився, наче ширма. Майя побачила сад. Той самий сад, що ріс біля їхнього будинку: з білими трояндами та ставком з жовтими лататтями. Біля води стояла жінка з каштановим волоссям та блакитними очима.