29.2

Простір над мармуровою плитою поплив — наче невидимою голкою хтось вишивав зі світла та туману обриси людини. Майя напружено дивилася на силует, що з'являвся. І коли він проступив чітко, обидва дивилися на привид на всі очі.

Перед ними ширяв дух незнайомої жінки. Її тонке тіло огортала повітряна біла мантія, темно-червоне волосся спадало по вузьких плечах, як криваві водоспади.

Майя глянула на Ельдара із запитанням в очах: а де бородатий чародій із картинок підручника? Той, спантеличений не менше, зиркнув на рубін. Камінь пульсував у руках легким червоним сяйвом.

— О, ось як… — видихнув Ельдар.

— Хто це? — Напружилася Майя.

— Той, на кого ми чекали, — Ельдар підвів погляд до примари. — Перед нами перший Яхонт Червоний.

Майя дивилася на незнайомку. Було важко сказати скільки їй років — вона виглядала не молодо, але й не старою. Примара примружилася, світло-сірі очі дивилися на юних людей гостро та уважно. Розрізом очей і круглим обличчям вона нагадала Майї обережну рись.

— Хто ви? — Запитала вона суворо. — Якщо думаєте підкорити мою душу і зробити слугою... Сили не вистачить, — при цих словах її очі спалахнули червоним полум'ям. Так само як Майя часом бачила в очах Ельдара.

«А дамочка з вогником», — зрозуміла Майя. Усі примари у підземеллі Арени були покірними та спокійними. І легко зливалися з меблями. Але від погляду цієї персони вже ледве не перетворювався на купу попелу.

— Ні, тут щось не так, — схаменулась Майя. — Я не говорю старою мовою Чарогір'я, а розумію її!

— Це не важливо, поки вона в колі, ти її розумітимеш. — Ельдар розглядав примару з трохи розгубленою усмішкою. — Так працює некромантія, даючи чути мертвих.

— Все одно не розумію… У всіх записах та підручниках Яхонт Червоний — чоловік. Усі це знають.

Ельдар трохи схилився до неї й зашепотів.

— Яхонт Червоний — давня назва рубіна і не змінюється від статі. У це мало хто вірив, але ходили у нас в сім’ї чутки, що у Засновника була таємниця. Особиста таємниця, яку він ретельно приховував від Ковена. Інакше б його не визнали у королівському товаристві чарівників. П'ять століть тому становище жінок було набагато нижчим за чоловіків.

Почувши його, привид пирхнула.

— Мабуть, вони там звикли мірятися лише довжиною.

— Довжиною? — зігнула брову Майя.

— Бороди! — Покрутила пальцем біля підборіддя дух. — А якщо бороди немає, то й до академії не приймуть і до гільдії не пустять. І залишається тільки з дому ніс не висувати та двадцять п'ять дітей виховувати, поки твій милий на подвиги поскакав!

Майя згадувала уроки історії. Кілька сотень років тому місце жінки було суворо закріплене за чоловіком. Їх не визнавали у мистецтві, не давали проявити себе у науці. А до знань вищої магії й на гарматний постріл не пускали, вважаючи, що вони по дурості ворота пекла відчинять. Жінці з даром у кращому разі світило стати знахаркою чи ворожкою.

Хотілося вірити, що нині стало краще. Але Майя мимоволі згадала, скільки разів сидячи на троні бачила насмішкуваті усмішки знатних чаклунів і чула шепіт за спиною. Один Агідіус чого вартий. Майя розуміла, що він відображав те, про що думали багато хто. Просто йому не вистачило розуму мовчати.

— У притулку мені світило одне — чекати, поки мене викупить, як корову, якийсь пан, коли стара дружина йому набридне, — тим часом віддалася спогадам червонява відьма. — Я утекла в ліс, де мені пощастило зустріти старого короля змій і піти до нього в учениці. У своєму підземеллі він навчив мене мистецтву ілюзій, магії самоцвітів та первозданним чарам.

— А з часом не так багато змінюється, — Ельдар покосився на Майю з промовистим «А хто в нас ще в академію втік від весілля?».

— Так інші два заклиначі теж жінки, — пропустила натяк дівчина, все намагаючись розібратися з тим, що відбувається.

— Ні, але від того проблем від них було не менше, — відмахнулась відьма. — Один із горою м'язів та непомірною тягою до спідниць. Інший відростив золоті локони на заздрість усім дівчатам і в бій без укладки не виходив.

Майя та Ельдар переглянулися — це теж не згадувалося у підручниках.

— Але ми росли в одному притулку, і вони були мені як брати. — Засновниця з ніжністю згадала друзів. — Їм охоче давали замовлення, тому я навчила їх магії самоцвітів, і ми разом подорожували Чарогір'ям. Ми, три сироти, мріяли створити свою гільдію. Свій дім…

Примара замовкла, посмішка випарувалася з її обличчя.

— Але мрія не здійснилася, — сказав Ельдар. — Почалась війна.

— Король закликав усіх молодих та зрілих чоловіків на битву із супостатом. У мене нікого не було крім моїх двох бовдурів… Хтось мав за ними наглядати, тож я пішла з ними. До того ж це був шанс здобути визнання моїх талантів у чарівництві.

— Ви прикинулися чоловіком, щоб потрапити у військо короля, — здогадалася Майя.

Вона знала про закони на той час. Раніше суворо заборонялося брати жінок на війну, а порушників чекала страта.

— У магічному суспільстві, якщо ти носиш бороду, відчиняється дуже багато дверей. Правда і брехня — два вістря одного мого меча, яким я служила Чарогір'ю, — з почуттям гідності заявила привид.

У Майї паморочилося в голові. Вона розглядала Першу Засновницю з уперто піднятим підборіддям і думала, яка ж дивна річ — історія. Як океан, де ніколи точно не знаєш, що приховано за грою часу. Або як криве дзеркало, в якому багато чого спотворено чи перебільшено. У всіх свої причини грати ролі. Навіть найзнаменитіший маг Чарогір'я — великий герой та легенда — носив маску.

«Мені час перестати дивуватися, що всі навколо не ті, ким здаються», — подумала Майя.

Голос заклинательки Рубінів вирвав її з думок.

— Ти мій нащадок, — звернулася вона до Ельдара, — я чую в тобі моє полум'я. То навіщо закликав мене в цей світ, де час мій давно минув?

Ельдар схаменувся і вклонився в пошані.

— Моє ім'я Ельдар Яхонт Червоний. Я б не турбував ваш спокій без вагомої причини, міледі. Мені потрібно знати правду про Армію Тварюк, яку ви знищили п'ять століть тому.