Розділ 26. Викривлення

Увійшовши до кабінету, вона почула, як різко батько зачинив за собою двері.

— Про що ти думала? — вигукнув професор Семироз, вставши перед дочкою. Завжди стриманий і спокійний, зараз він навіть не намагався приховати бурю обурення і гніву. — Піти вночі до лісу! Та в такий час! За твоєю головою полюють усі вартові міста! А ще всі головорізи Маскарона! Як можна так безтурботно покинути замок?

Майя подивилася на батька і відзначила, що він погано причесаний. Точніше, схоже, що по його волоссю пройшлися раз долонею і вважали справу зробленою. А це зовсім не властиво суворому ректору, завжди одягненому з голки й без єдиної складочки або нитки, що стирчить.

Однак цього ранку він навіть не знайшов час розчесатися і поправити комір мантії.

— Про що ти думала, Майя? — знову повторив ректор, склавши руки на грудях і вперши в Майю свій відомий важкий погляд.

Вона дивилася в блискавки очі батька кілька довгих секунд. Раніше б вона сором'язливо відвела погляд чи втягла б голову в плечі. Батько умів дивитись так, що хотілося провалитися крізь землю десять разів поспіль. Але Майя вже бачила сотні страшних поглядів у підземеллі, від деяких навіть підступали напади нудоти. Тому зараз вона й не смикнула бровою. Совість, звичайно, вколола її при думці, що змусила батька хвилюватися. Але й вона йшла в ліс не розважатися.

— Ти б мене не пустив, — нехитро зізналася вона.

— Звісно, не пустив!

— Ось тому я не стала тебе запитувати.

— Майя!

— Я вважала, що минулого разу достатньо пояснила тобі, що це мій бій. І відсиджуватись у стінах замку я не буду. Як і питати твого дозволу на кожен свій крок, — сказала вона тоном, яким озвучувала своє остаточне рішення на Темній Раді — карбуючи кожне слово і даючи зрозуміти, що заперечень не зазнає.

Професор Семироз збентежено глянув на неї. На мить їй здалося, що в його очах промайнуло щось схоже на сумнів. Наче він не впізнавав її. Але їй могло тільки здатися.

— Якби ти мене не пустив, я все одно пішла б, — пом'якшила вона голос. Вже чого вона не збиралася продовжувати цього ранку, так це скандалів з усіма дорогими їй чоловіками. — А часу було обмаль, не хотілося витрачати його на суперечки з тобою.

— Але так теж не можна — до ранку я навіть не знав, що ти покидала Академію! — Батько явно був глибоко зачеплений такою новиною. — Люся сказала мені, що на пошуки Лаури вирушив Ельдар. І тільки вранці вона сказала, що ви всі втрьох повернулися до замку! До речі, де Яхонт Червоний? До нього в мене також розмова. Як він міг додуматися взяти тебе з собою?

— Не звинувачуй його, він не хотів мене брати. Але на відміну від тебе, він уже бачив, як я б’юся.

— Ти моя дочка! Мені глибоко до дідька, як ти б'єшся. Я хочу, щоб ти була у безпеці!

Остання фраза озвалася в грудях дівчини вогнем обурення.

Та що її сьогодні всі взялися вичитувати?! І це при тому, що вона дістала для них такий важливий козир!

— Вибач, звісно, але твої бажання, як і мої, зараз далеко не головне, — холодно нагадала вона. — Ти цікавишся, про що я думала. Так ось я думала про мою подругу, яка ризикнула життям на моє прохання. А ще про нашу перемогу. — Вона вийняла згорток тканини з сумки й простягла батькові.

Взявши та розгорнувши його, професор Семироз завмер. Він розглядав маску з таким виглядом, ніби під тканиною опинилася відрізана голова гадюки, що все ще здатна вкусити. Десь так і було — хтозна, які пастки Маскарон сховав у свій найцінніший артефакт.

— Тепер ми на крок ближче до розгадки таємниці Армії Тварюк, — сказала Майя, стаючи поруч із батьком і не відводячи погляду від маски. Вона так добре встигла її вивчити, що тепер впізнала б із тисячі. — На внутрішній стороні заклинання. Якщо зрозуміємо, що воно означає, дізнаємося, як саме Маскарон приведе чудовиськ у місто. І зможемо цьому запобігти.

Професор Семироз мовчав. Він загорнув лик, повернувся до Майї й довго розглядав її. Вона намагалася зрозуміти, про що він думає, але вираз ректора здавався ще однією безпристрасною маскою.

— Головне, всі цілі, — він видихнув, стискаючи пакунок. — Але Майя, я прошу тебе наступного разу сказати мені, якщо щось задумала. Я повинен знати, інакше просто збожеволію від думки, що ти знову в небезпеці, а я нічого не можу зробити. Я хочу, щоб ти вірила мені.

— Тільки якщо натомість ти віритимеш мені, — дивилася в очі батькові Майя. — І не будеш поводитися зі мною, як з п'ятирічним дівчиськом. Я можу захистити себе. Ти вчив мене захищати себе.

Професор Семироз трохи смикнув краєм губ.

— Це може бути складніше, ніж я думав.

— Довіряти мені?

— Пам'ятати, наскільки сильною ти стала. — Чарівник дивився на Майю з дивним виразом. Наче не знав, радіти йому чи сумувати. Він обійшов стіл і сів у крісло. — Я сховаю маску і принесу її на раду. Там і зустрінемося.

— Я можу піти на ваше засідання? — Майя хотіла переконатися, що правильно дочула.

— Вони захочуть побачити тебе. Не можу сказати, що ця думка мені подобається. Ти ж розумієш, як вони на тебе дивитимуться.

Майя стиснула губи. Звісно, вона розуміла.

— Як на злочинницю.

***

Розмова з ректором змусила Майю переглянути план засідки у вежі Ельдара. Як би їй не хотілося поговорити з ним, зараз не можна підвести батька.

На неї чекала рада, і вона не може з'явитися туди як бродяга з підворіття — у забрудненому одязі та з розпатланою зачіскою.

Кароліна втекла майже одразу, як Майя покинула кабінет ректора. Мабуть, зголодніла і захотіла перекусити. А може, вирушила шукати Ельдара.

Коли Майя повернулася на мансарду, ранкове сонце вже заливало її кімнату теплом. Приймаючи душ і обираючи одяг, вона намагалася не думати, де зараз Ельдар і що робить. Хоча не надто виходило. І вона вже злилася на себе, що не може відкинути особисті проблеми, коли треба думати про зустріч із найважливішими магами міста. Не давала їй спокою й інша думка: на щастя чи ні, вони з Ельдаром напевно зустрінуться у залі нарад.