Розділ 24. Дике полювання

Вони пройшли бар'єр через знайомий підземний лаз і полетіли над лісом.

Майя дивилася на густий розсип зірок. Вогні міста залишились далеко внизу, і зараз вона бачила, як тисячі сяйнистих точок окропили нескінченність над головою. Місто за ними стрімко зменшувалося, мережива звивистих вулиць ставала дедалі меншою, і незабаром зникла за чорними горами.

Ельдар створив вітровий захист навколо них, щоб пом'якшити зустрічний крижаний вечір. Як здогадалася Майя, він цим користувався лише коли літав із нею. Сам він якось обмовився, що любить відчувати холод вітру під час польоту. Кров даймона не дає йому мерзнути. У цій пустині над землею його тіло було єдиним джерелом тепла, і Майя тулилася до нього.

— Ми майже на місці, — сказав Ельдар.

Майя подивилася на село, що розкинулося між двома гірськими хребтами. Колиска Відьми. У деяких будинках ще горіло світло, нагадуючи напівзотлілі вуглики. Вона спробувала згадати, звідки знає назву поселення. У підземеллі Лаура не згадувала про свій особняк у горах.

— Де озеро? — запитала Майя.

— Якщо правильно пам'ятаю, на тій горі, — глянув Ельдар праворуч, на чорний силует гори.

Тільки зазирнувши за Завісу, вона розрізнила слабке сяйво біля підніжжя — туман чіплявся за гілки, звивався білими кучерями з-під смерек. Ельдар приземлився на скелястому виступі сусідньої гори. Поставивши Майю, він почав вдивлятися в хащу унизу.

— Туман досі стоїть, то Лауру ще не спіймали, — розмірковувала Майя. — Ми можемо пролетіти над ним непомітно?

— Потрапити за бар'єр не проблема. Складніше буде вибратися.

— А ти зможеш злетіти з нами двома?

— Так, якщо взяти вас у дві руки, як кошенят, — смикнув краями губ Ельдар. — Але маневрувати буде складніше. До того ж ми не знаємо, хто наш ворог. Швидше за все у повітрі ми станемо легкою здобиччю. Коли виберемося з лісу, треба буде бігти до села та шукати екіпаж.

— Як ми знайдемо Лауру на цій горі?

— Вона розповідала, що дитиною гуляла біля Місячного озера. І якось випадково знайшла вхід до печери з руїнами. На її місці я сховався б там.

— Отже, треба шукати печеру.

— Вона згадувала поблизу дуб, у який потрапила блискавка.

— Раз у нього потрапила блискавка, він має бути десь на вершині чи галявині. Знайдемо озеро, починати пошук треба звідти, — вирішила Майя.

— Слухаюсь і підкоряюся, — посміхнувся Ельдар, за що тут же був нагороджений обуреним поглядом.

Майя не встигла висловитись, він швидко підняв її й полетів до гори. Озеро вони знайшли майже одразу. Серед густого лісу воно нагадувало дзеркало неправильної форми, покладене на махрову пишну подушку. Трохи далі стирчали, мов криві зуби, скелі.

— Бачу дуб, — сказав Ельдар і спланував до скель.

Вони приземлилися на мурований виступ. Потужне дерево росло майже біля урвища, блискавка залишила на товстому стовбурі глибокий розкол, наче велетень ударив по ньому величезною сокирою.

Навколо стояла тиша. Крива усмішка неповного місяця відбивалася на темній поверхні води. Ельдар вдивлявся в скелі, куди вела вузька стежка. Майя підійшла до нього, коли по шкірі поповзли мурашки.

— Тут віє дивною магією, — зауважила вона.

— Древньою. Не людською. Тут починається хребет гір Ікла Драконів.

— Треба знайти Лауру і забиратися звідси швидше… — не знайшла Майя слів, щоб пояснити тривогу, що різко посилилася. Вона намагалася згадати, які її спогади пов'язані з селом. Але вони вислизали, наче хтось пускав брижі в думці.

Ельдар попрямував до вузького проходу у скелях. Майя зробила крок за ним, але мало не спіткнулася на слизькому моху. Її встигли зловити за талію.

— Обережно, — сказав Ельдар.

— Не всі тут мають можливість бачити вночі, — буркнула вона. Але начарувати світло вони не могли — раптом помітить ворог, що причаївся десь недалеко.

Ельдар узяв її за руку і почав тихо підказувати, куди ступати. Вони йшли вузьким проходом між скель, над їхніми головами виднілася стрічка зоряного неба. Майя вдихала запах сирого каменю та моху. І була рада стискати теплу руку Ельдара, що служило хоч якимось заспокоєнням.

Вони вийшли з ущелини, коли в грудях озвався знайомий імпульс. Майя здригнулася і завмерла. Ельдар розвернувся до неї, очі з вертикальними зіницями тривожно спалахнули.

— Що трапилося?

Майя не відповіла, дивлячись на силует каменя поруч із ними. Вона зробила крок до нього, і з серця прийшов новий імпульс. Її магічна душа знову давала їй якусь підказку.

— Там щось є, — прошепотіла вона пересохлими губами.

Ельдар відпустив її руку і сказав почекати. Майя хотіла заперечити, але їй було безглуздо гнатися за ним у темряві. Він майже безшумно зник за каменем. Залишившись сама, вона почала прислухатися до темряви. Час тягнувся повільно, випробовуючи її терпіння. З кожною секундою безмовність довкола натягувала нерви сильніше.

Їй привидівся з боку рух.

Вона не встигла зрозуміти — тіло рефлекторно ухилилося. Біля плеча щось промайнуло і вдарилося об камінь.

Майя миттєво послала туди вогняну стрічку. Закляття розбилося об скелястий виступ, висвітливши між камінням постать з арбалетом.

— Майя?! — вигукнув знайомий голос.

— Лаура! — підскочила Майя.

У цей момент з-за каменя вискочив Ельдар і теж застиг, здивовано піднявши голову на Лауру, яка засіла серед скель. Дівчина кілька секунд вражено дивилася на нього, а потім швидко перезарядила арбалет. Майя зробила крок до неї, але тут же завмерла, коли кінчик стріли направився їй у груди.

— Ще хоч крок, і я вас пристрелю! — у розпачі попередила Лаура.

— Лаура, це ж ми, — спантеличено дивилася на неї Майя. Вигляд у дівчини був зовсім розпатланий і втомлений. Волосся зібране в неакуратний пучок, погляд злий і наляканий одночасно. Шалений вогник в очах змушував не сумніватися — один невірний крок, і вона спустить курок.

— Думаєте, я поведусь на це?! — процідила вона. — Ваші ілюзії на мене не спрацюють! Хоч голоси рідних, хоч образи друзів! Я не підпущу вас! Забирайтеся, інакше вб'ю!