17.2

Ельдар глянув на широкий зал. Величезний круглий атріум йшов через усі поверхи зі скляними стінами й закінчувався скляною стелею у формі півкулі. Скло даху було таке ж темне і непроглядне, як окуляри Корнелія. Воно нагадувало величезне чорне око, що стежить за Ареною.

Біля ігрових столів дилери в елегантних жилетах спритно тасували колоди: у їхніх руках блискучі карти ковзали так само легко, як метелики або зграйки срібних рибок. Звідусіль долинали крики ставок, дзвін монет та музика.

Ельдар йшов повз скляні столи з магічними вогнями, над головою світло відбивали дзеркальні стелі та колони, меблі виблискували полірованим мармуром і позолотою. Скляна Арена була місцем відомим, але порочним. Її варто було б назвати другим Пожирачем Долі, тільки різниця була у тому, що люди самі летіли в полон цих стін, як мошки на мед. І так само повільно топили свої життя, сп'янілі солодкими мріями про легку наживу.

Ельдар вдихнув сперте повітря, наповнене запахом кислуватого шампанського, насичених квіткових парфумів і поту. Він минув роботягу в пом'ятому костюмі, обличчя якого вже покрила дводенна щетина. Втомлене лице бліде, як крейда, але широко розплющені очі дивилися на кругле чарівне дзеркало з хороводом цифр. Чоловік все смикав за важіль, змушуючи числа в дзеркалі крутитися.

За витягнутим столом круглобокий торговець стояв в оточенні красунь-вампірок. Він дав одній подути на гральні кубики в руці перед кидком. На його шиї виднілися свіжі сліди від укусів.

У глибині зали стояла широка скляна труба — шахта магічного ліфта. Ельдар поправив каптур. На щастя, довкола було повно сумнівної публіки, які ховали своє обличчя за масками та каптурами, і закутаний у плащ юнак не привертав уваги.

Ельдар пройшов повз ліфтовий хол і зайшов за поворот. Там починався коридор із безліччю однакових дверей, найдальша стіна була повністю дзеркальною.

Ельдар став навпроти дзеркала. Його обличчя приховувала тінь. На відміну від інших дзеркал Арени, це не підсвічувалося і виглядало досить похмуро в погано освітленому коридорі. Але, якщо вірити наведенню Скоропеї, один із входів у підземелля був тут.

Хлопець вийняв ключ із магічним колом і підніс до скляної поверхні. Закляття на головці ключа спалахнуло. Варто було ключу торкнутися дзеркальної поверхні, як від точки дотику пішли кільця наче на воді. Потім ніби хтось провів чорну вертикальну межу, поділивши скло надвоє. Дзеркало розкрилося, збираючись у складки як завіса в театрі, і явило погляду масивні залізні двері із заклепками та замковою свердловиною. Ельдар просунув ключ, відчинив замок і обернувся.

Наприкінці коридору стояли відвідувачі з келихами та про щось захоплено розмовляли. Хлопця біля дверей ніхто не помічав. Мабуть, на місце було накладено чари для відводу очей.

Ельдар обережно штовхнув товсту стулку. Повіяло холодом. За дверима знаходився невеликий кам'яний майданчик і спіральні сходи, що спускалися вниз.

З-під коміра плаща Ельдара визирнула Кароліна. Він узяв її, ящірка тривожно озирнулася.

— Залишишся вартувати вхід. Ключ один, так що бережи його.

Кароліна, яка вже звикла до дивних, а найчастіше сумнівних витівок свого компаньйона, охоче моргнула золотими очима. Ельдар зачинив двері, клацнув замок. Хлопець вклав ключ у пащу ящірки. Кароліна перестрибнула на стіну і заповзла на канделябр, де й причаїлася.

Біля спіральних сходів Ельдар зупинився. Щаблі йшли вглиб, звідки віяло холодом, землею та темною магією. Вона вловлювалася шкірою, як відчувається важке повітря перед грозою, і пускала по тілу легкі сироти. Ельдар глибше вдихнув і стиснув на поясі руків’ю кинджала. Того самого, що колись прийняв із рук мага у масці.

Після пожежі Корнелій хотів знищити ритуальну зброю. Але Ельдар попросив повернути йому ножа. Він зберігав його всі ці роки в невеликій скриньці. Багато разів він відкривав скриньку і дивився на темний артефакт. Але бачив не ніж, а обгорілі стіни, чорний дим та вигнуті тіла. А ще обвуглену долоню матері, що стискала цей кинджал.

На гострому лезі так і залишилася його запекла кров. І щоразу дивлячись на неї Ельдар з безмовними розпачем і люттю думав, що він сам виявився куди страшнішою зброєю в руках мага.

Перед цією ніччю Ельдар знову відкрив скриньку і вперше за десять років взяв кинджал у руки. Стиснув гладке кістяне руків'я ножа, відчув його вагу в долоні й виразно згадав, як крижаними від страху пальцями стискав кинджал того вечора. Як шалено билося його серце, поки він готувався встромити у свої груди гострий клинок.

З образів минулого Ельдар вирвався лише тоді, коли відчув металічний присмак у роті. Він не помітив, як від хвилювання прикусив губу.

Перед виходом він почистив і заточив кинджал. І зараз тримався за нього так міцно, що долоню пройняв біль.

Він має знайти її. Мусить повернути… Навіть якщо сам не повернеться.

Більше не втрачаючи жодної секунди, Ельдар поквапився спіральними сходами вглиб підземелля.

***

Витягнувши Майю з підвалу, служниця відвела її на кухню, де розв'язала руки й попередила, що, якщо та надумає тікати, на неї чекає таке покарання, що ув'язнення та голод у підвалі здадуться легкою прогулянкою.

Майя замість відповіді зиркнула на одну з важких сковорідок на стіні. Але варто було ляльці підняти кришку таці і явити свіжий курячий суп, як Майя зрозуміла, що мотузки знадобляться тільки якщо зараз її захочуть витягнути з кухні.

Вона за хвилину впоралася з супом, що здався їй найсмачнішим у світі. І наприкінці ледь утрималася, щоб не вилизати тарілку. Потім служниця повела полонянку у ванну, де зняла з неї брудні лахміття. Вже сидячи в гарячій воді, що пахла лісовими травами, Майя відчувала спірні почуття до того, що відбувається. З одного боку, її випустили з підвалу набагато раніше, ніж вона могла уявити. Вона морально готувалася до тижнів, якщо не місяців ув'язнення та голодування. А тепер її добре нагодували й ось купають у гарячій ванні.