14.2

Майя чекала дивлячись у темряву неба. Холодне повітря наповнювало запах дощу, що насувався. З кожною хвилиною вітер хвистав по щоках сильніше. Лаура поряд куталася в плащ, але її все одно пробило тремтіння. Майя розуміла, що не від холоду. З перемурованої зачіски красуні вибилися попелясті пасма. Ще ніколи Майя не бачила її такою розпатланою. А от такої ж нещасної пам'ятала: того дня, коли однокурсниця дізналася про смерть Рути.

— Невже іншого виходу нема? — приречено спитала Лаура.

— Може і є, а ось часу у нас нема. Все вийде, якщо зробиш, як я сказала. Але тобі доведеться тікати одній.

— Але я не хочу тікати одна! — примхливо вигукнула дівчина. — Я нічого не знаю про виживання в лісі, крім того, що розповідала професор Хедера! Та й що буде з тобою? Чому я маю тебе кинути?!

— У кожного з нас є своя роль. Будь ласка, дотримуйся своєї. Не забудь, як покинеш Арену, дістанься до цвинтаря, знайди старий дуб із дуплом і перетни бар'єр. Далі роби все, щоби тебе не знайшли.

— Я не зможу… Я не така сильна, як ти!

Лаура відвернулася і зіщулилася. Майя згадала, як завжди бачила її з розправленими плечима і гордо задертим підборіддям. Вона була королевою їхньої групи, часом надто зарозумілою і самовдоволеною. Тепер Майя розуміла, що під впливом брата Лаура не могла бути іншою. Але зараз вона була схожа на тремтячого кошеня, кинутого біля узбіччя напризволяще.

— Лаура, подивися на мене, — Майя взяла її холодні долоні й стиснула. — Ти сильна, — сказала вона, дивлячись у вічі дівчині. — Набагато сильніше, ніж думаєш. З того часу, як я тут, ти дуже мені допомагала. Я знаю, що Валеріан недооцінює тебе і даремно вважає безпорадною. Ти їм ще всім покажеш.

— Чому? — трохи похитала головою Лаура. — Чому ти кажеш усе це, коли мусиш мене ненавидіти… У тебе для цього десятки причин. Так чому?

Майя деякий час розглядала Лауру.

— Я вірю тобі, — чітко сказала вона. — Не тому, що ти пообіцяла мені служити. Мені не потрібні такі обіцянки. Я вірю тобі, бо пам'ятаю, як я запізнювалася на урок професора Гастропода і почула у коридорі плач. Я пішла на нього і побачила тебе біля підвіконня. Ти завжди сиділа на Алхімії з Рутою. І того дня ти стояла і плакала, думаючи, що тебе ніхто не бачить. Не думаю, що погана людина так сумувала б за другом.

Луара підібгала губи, очі її знову заблищали.

— Я не хочу більше втрачати друзів, — прошепотіла вона і стиснула руки дівчини.

Майя ніжно посміхнулася.

— Тоді як я вірю в тебе, повір і ти в мене. — Вона підняла погляд на темний човен, що наближається, в небі. — Час, Лаура. Пам'ятай та зроби все так, як я попросила. Решта за мною.

Лаура кивнула та обійняла Майю. Потім шмигнула носом і поспішила до маєтку. Майя дивилася їй услід. Зараз сама вона потребувала її підтримки більше, ніж будь-коли. І все-таки дивилася, як Лаура йде.

Майя розгорнулася до човна, що опустився перед фонтаном. Скорботна маска Гріх у світлі вогнів маєтку відсвічувала блідими відблисками, як обличчя привида. Дівчина задумалася, чи не так смерть забирає душі, чий час настав? Укутавшись у плащ, Майя тільки тепер зрозуміла, що теж давно тремтить. Вона стиснула зуби й попрямувала до судна.

***

Сидячи у себе в спальні, дівчина дивилася на витончені темні меблі, дорогі тканини та вбрання, що виглядали з-за прочинених дверей шафи. Раніше Майя й уявити не могла, що житиме в такій розкішній кімнаті, одягатиме такі дорогі сукні та спатиме на такому великому і м'якому ліжку. І Майя раптом подумала, як дивно, що в неї зараз є все, але не залишилося нічого.

Почувши шум у коридорі, Майя схаменулась. Служниця якраз хотіла закрити спальню мага після прибирання, коли дівчина попросила не замикати двері.

— Це ще навіщо? — невдоволено спитала Гріх.

— Хочу зробити твоєму Майстрові сюрприз, — трохи повагавшись чесно сказала Майя.

— Сюрприз? Він нічого мені про це не казав…

Закінчити фразу скорботна гримаса не встигла, голова ляльки крутнулася, і на Майю подивилася усміхнена маска.

— Гріх, про такі речі Майстер з тобою говорити й не стане, — хихикнула Сміх і відчинила перед Майєю двері. — Прошу, люба Княгине!

Майя подякувала і пройшла до кімнати. За дверима стало чути бурчання Гріх упереміш із веселим кепкуванням Сміх. Опинившись у кімнаті, Майя запалила світло та прислухалася. Коли кроки ляльки вщухли на сходах, вона поспішила до ліжка мага й зазирнула під неї. Стара скриня, як і раніше, стояла на місці.

Дівчина вийняла скриню, обережно, ніби вона з піску, провела по її шорсткій кришці рукою. З грудей прийшов удар, як тієї ночі, коли вона вперше потрапила до цієї кімнати. Точніше, не перший, як виявилося, але тоді вона нічого тут не впізнала.

Дівчина відчинила кришку. На дні лежали покриті іржею та плямами крові кайдани з трьома рунами. Майя тепер добре знала ці символи, такі ж були висічені на кайданах, якими її прицвяхував до стіни Морган. При погляді на них губи Майї зігнулися від злості й страху. Спогади накрили хвилею: холодна кімната, в напівтемряві блищать червоним кристальні пелюстки. Гаряча кров тече тремтячим тілом. Вона кричить, напівроздягнена і безпорадна. Вигнуті в задоволеній усмішці губи Моргана. І в голові голосніше за власний голос б'ється тільки одна думка:

«Не хочу бути лялькою... Не хочу бути чиєюсь лялькою!»

Вузол стиснув горло, у Майї потемніло перед очима.

Чи була вона більшою лялькою, ніж два останні місяці? Усі ті дні, доки вірила, що нарешті перестала бути іграшкою в чужих руках?!

«Схиливши коліно, він замкне на тобі кайдани».

Пророцтво Трилуни збулося. Окови на ній були замкнені досі. Вона вважала, що врятувалася, але насправді лише змінила в'язницю. Просто ця клітина прикрашалася золотом, брехнею та лицемірством. Забери їх, і залишиться лише холод і безвихідь.

Дівчина обережно вийняла кайдани, від дзвону ланцюгів по тілу пробігло тремтіння. Майя ніяк не розуміла, навіщо Маскарон зберігає ці кайдани: нагадування свого найстрашнішого минулого. Але ніколи не наважувалася спитати, побоюючись зачепити його старі рани. Втім, зараз ці поношені ланцюги для неї справжній скарб.