8.2

Сміх повела її до кам'яного будинку, чиї стіни подекуди покривав плющ. Майя йшла босоніж сирою землею, але захоплена тим, що відбувається, навіть не помічала холоду.

– Мені все ще не подобається ця витівка, – прошепотіла Гріх так тихо, щоб дитя не почуло.

– У тебе є кращі ідеї? – так само пошепки відповіла Сміх. – Майстру все гірше. І ти знаєш, через кого. Дамо йому дитину смертної. Можливо, це те, що йому потрібне – нова іграшка.

Піднявшись на другий поверх, лялька завмерла перед чорними лакованими дверима і повернулася до дівчинки.

– Перш ніж зустрітися з Майстром, я повинна тебе попередити. Він могутній маг, але зараз хворий. І ми з Гріх сподівалися, що твоя поява його підбадьорить.

– А чим він хворий?

Сміх відповіла не одразу, наче задумалася.

– Майстер сумує.

– Хіба від туги хворіють? – здивувалася Майя.

– Від туги навіть помирають, – зітхнула Сміх.

– А за ким він сумує?

– За своїм ворогом, якого вбив не так давно.

Майя здивовано моргнула. Вона знала, що у казках, коли герої вбивають ворогів, вони радіють. І це означає, що герої перемогли й житимуть довго та щасливо. Але ніколи не чула, щоб загибель ворога викликала тугу.

– Хіба можна засмучуватися через таке? – зовсім заплуталася Майя.

– Коли не маєш друзів, починаєш прив'язуватись до ворогів.

Майя знову незрозуміло моргнула, але лялька вже відчинила двері.

У напівтемній кімнаті стояв затхлий запах з нотками старого паперу, пилу та чогось солодко-кислого. Єдиним джерелом світла було три дзеркала, в яких виднілися блискучі нічні бульвари. Ліворуч Майя впізнала театр, у якому виступала мама. Будівля на вулиці з синіми ліхтарями була їй незнайома, як і пустир на вулиці з червоними вогнями.

У кріслі перед дзеркалом сидів чоловік. У руках він тримав перекошений кубок, але дівчинка бачила лише його потилицю.

– Сміх, Гріх, – почула Майя тихий, м'який голос, – ви куди зникли? Я наказав вам поповнювати мій кубок кожні десять хвилин. А вже минуло двадцять, а кубок досі порожній.

– Майстер, перепрошую за затримку. – Лялька підійшла до графина і налила у протягнутий кубок червоної рідини. – Ви знову не поснідали, – глянула вона на незайману їжу на столі. – Якщо так продовжите, то замість крові у вас по венах потече вино.

– Звучить непогано.

Лялька глянула на Майю, що невпевнено причаїлася біля дверей.

– Майстер, у мене для вас сюрприз.

– Сподіваюся, це скринька медового вина. А то червоне вже набридло, – буркнув той і одразу почав далі пити з кубка.

Побачивши знак Сміх, Майя підійшла до неї. Лялька взяла дівчинку за плечі та обійшла крісло. Чоловік продовжував пити із кубка, не помічаючи їх. Яскраві струмки текли по його гострому підборідді, шиї й просочували комір пом'ятої сорочки, розстебнутої до грудей. Довге темне волосся сплутане, наче тижні не бачило гребінця.

Майя спантеличено оглянула Майстра. На великого мага він не тягнув. Швидше, на бродягу, котрий щодня просив милостині на площі.

– Добрий вечір! – привіталася Майя, привчена завжди поводитися ввічливо зі старшими.

Чоловік опустив кубок. Дівчинка краще розглянула його обличчя, яке спочатку приховало мідний посуд. І не стримала подиву – перед нею був ельф! Пом'ятий і розпатланий, але точно прекрасний ельф! Майя таких гарних бачила лише на картинках!

Чоловік тим часом дивився на неї теж здивовано, наче перед ним стояла не дівчинка, а єдиноріг.

– Сміх, пам'ятається, я не дозволяв тобі тягати з вулиці кошенят і цуценят. Не думав, що треба ставити заборону й на дітей. Поверни туди, де взяла, – відмахнувся він і знову припав до кубка.

– Майстер, це дочка Юти Камелі.

Чарівник похлинувся і закашлявся. Потім недбало витер рукавом рота і втупив у Майю ще більш здивований погляд.

– Не пам'ятаю, щоб давав розпорядження її приводити, – похмуро розглядав дівчинку маг. Під його пильним поглядом Майя зіщулилася. Яскраві зелені очі здавались скляними. І неприродно порожніми. – Я залишив її рости зі смертною співачкою, щоб вона її достатньо полюбила. І сам планував її взяти, а точніше забрати на очах Юти. Я маю бачити її обличчя, коли прийду за платою, – глузливо помітив маг. – Де твоя мати?

Майя опустила очі.

– Майстер, ви останнім часом газет зовсім не читали, – озвалася Сміх. – Юта Камелі померла два місяці тому.

Чарівник різко опустив кубок, ледь не виплескавши вино.

– Як померла? Чому померла? Хто дозволяв їй вмирати?

– Думаю, вона не спеціально, – озвалася Сміх.

Чоловік скривився і багатостраждально прикрив очі рукою.

– От прокляття… Стільки років коту під хвіст, – похитав він головою. – Стільки підготовки, стільки сил та часу… А вона взяла та померла. Як підло з її боку! – Він підняв роздратований погляд на дівчинку. – Як це сталося?

Майя переступила з ноги на ногу. Від холодної підлоги її вже пробило легке тремтіння.

Про подробиці трагедії навіть у газетах не писали, а тато заборонив їй говорити про це і тим більше згадувати, що вона там була. І все-таки тата зараз поруч немає, а ця дивна людина можливо могла допомогти. Здається, загибель мами його дуже засмутила.

– Як банально – прокляття у листівці, – скривився маг, вислухавши Майю. – У вбивці жодної фантазії. Юта заслуговувала на красиву трагедію, а не такий фінал, поставлений дилетантом! Мені треба щось міцніше, – чоловік підвівся, похитнувся і попрямував до шафи в кутку. Дістав звідти невелику пляшку із зеленою рідиною і взявся лити в кубок.

Спостерігаючи за ним, Майя все більше намагалася зрозуміти, чим же величний цей дивак. Так, гарний, але явно не могутній чарівник із казки. Та ще й неотесаний, як дідько. Втім, яка різниця. У неї з'явився шанс все змінити! Не час лякатися дивного!

– Візьміть мене в учениці! – у лоб заявила вона.

Чоловік обернувся на дівчинку. Його засклені очі з зусиллям сфокусувалися на ній.