Розділ 8. Іграшка

Давним-давно дівчинку викрав привид.

Майя змалку знала, що таке смерть. Вона не пам'ятала, коли їй вперше розповіли про неї, але чудово пам'ятала, як уперше побачила її на сцені. Тоді мама грала велику імператрицю, яка так сильно не хотіла в полон ворогам, що випила отруту. Це була дуже гарна постановка: мама в розкішному атласному білому вбранні, із золотою діадемою та повітряною фатою до підлоги.

Після прийняття «отрути» вона хвилин п'ять співала щиру пісню про розбиті надії, чим викликала в залі потоки сліз та схлипів. Майя ж не могла відвести очей від сцени, де серед темряви у круглому промені мама виглядала так само чудово, як ті німфи з легенд. Жінка плавно опускалася на килим із білосніжних пелюсток, а потім на найвищій ноті її рука повисла з п'єдесталу і світло згасло.

Секундна тиша і грім оплесків вибухнув у залі. Усі вставали, кричали та кидали квіти до сцени. Тоді Майя подумала, що смерть може бути дуже гарною.

Через роки вона побачила іншу картину смерті, яку запам'ятала назавжди. Цього разу мама лежала на сходах ґанку їхнього будинку.

Над нерухомим тілом жінки завис чорний туман. Він просочувався в її рот, в засклені блакитні очі. Обличчя витягнуте в німому крику. І єдине, що залишалося у всьому цьому гарним, білий букет півонії в маминих руках.

Майя, що вибігла з саду, приголомшено завмерла. Туман насувався на неї, але від жаху вона заціпеніла.

Варто було руці матері повиснути зі сходинки, як хмара огорнула Майю. Світло навколо згасло.

І цього разу оплесків не було.

***

З того часу минуло два місяці. Майя з батьком переїхали до нового будинку, який був набагато меншим і менш затишним за колишній.

Дівчинка знову не могла заснути. У новій кімнаті, до якої вона так і не встигла звикнути, по кутках ховалися дивні тіні. А скрип і шерех скручував живіт крижаними клешнями.

Після трагедії тато йшов на полювання дедалі частіше, а вдома з'являвся рідко та зовсім ненадовго. Зазвичай втомлений і вимотаний, він замикався у своєму кабінеті й майже не виходив навіть щоб поїсти. А потім знову безшумно покидав будинок під покровом ночі.

Щоразу, бачачи його постать, що зникає за воротами, Майя відчувала гостру тугу. Вона знала, що тато шукає того, хто занапастив маму. Знала, що він хоче відновити справедливість. Але більше, ніж справедливості, Майя хотіла бачити тата поряд. Проте, як би не просила, він все одно щоразу йшов.

Крім того, дівчинка переживала ще одну втрату: їй виповнилося десять, а магія так і не прокинулася. Все, про що Майя колись мріяла та любила, раптом розсипалося, як картковий будиночок. А мрії про великі подвиги та пригоди виявилися не більшими, ніж пилом. Ні тата, ні свого життя дівчинка вже не впізнавала.

На мить Майї здалося, що за вікном прослизнула тінь. Відчуваючи, як спину пробирають мурашки, вона обережно вилізла з ліжка. Босі ноги вколола холодна підлога.

З моменту переїзду вона весь час думала про примару. Вона страшенно боялася їх. Але дивлячись, як колисається тюль у місячному світлі або як шарудить листя на вулиці, зі страхом і надією одночасно вдивлялася в похмуру ніч за вікном.

Якщо це привид мами, то може вона зможе з нею порадитися, як допомогти татові. Та хоч би просто побачити! Знову почути рідний голос.

Перемагаючи страх, дівчинка пройшла до підвіконня і відчинила вікно ширше. Порожній двір купався в променях мертвого місяця. Біля ліхтаря над брамою кружляли комахи, десь наприкінці вулиці гавкав собака.

Майя продовжувала дивитись у темряву. І темрява подивилася на неї.

Білий лик вислизнув їх мороку. Його рот скривився в широкій усмішці, а порожні очниці таїли темряву страшніше за ніч. Майя не встигла усвідомити, як чіпкі руки схопили її та витягли через вікно.

Здавлений крик пролунав по двору і стих у шепоті листя.

***

«Привид… – билося в голові дівчинки. – Мене викрав привид!»

Холодна сильна рука тримала її за талію, поки перед очима стояла темрява. Друга рука міцно затиснула рота. І як дівчинка не виривалася, а хватка жодної краплі не ослабла. У результаті Майя втомилася та повисла.

Вона чула стукіт коліс по бруківці, музику та голоси. Але це було десь далеко внизу. Здається, вони летіли над містом.

Тут її посадили на щось тверде. Рот звільнили, зняли з очей пов'язку. Дівчинка злякано підвела голову на силует перед собою. Усміхнене обличчя без очей дивилося на неї з-під капюшона.

Вони були в човні. А човен… Ох, він летів! Плив в повітрі, як у воді!

– Майя Семироз, – промовив високий жіночий голос. – Ти ж Майя Семироз, дочка Юти Камелі.

Дівчинка не відповіла.

Майя дивилася на дахи будинків, на темні силуети кам'яних статуй. Внизу ж гуляли люди та їхали карети. З такої висоти вони були не більшими за її іграшки. І ніхто не бачив човна під куполом чорного неба.

Дівчинка повернула погляд до незнайомки. Вона не була схожа на привид. Аж надто матеріальна.

– Я Сміх, – представилася особистість у масці.

Майя не одразу відповіла. Страх змішався з цікавістю. Так тільки дитина може радіти чомусь страшному, але незвичайному. Останні кілька тижнів Майя просиділа вдома. Батько заборонив їй кудись виходити, поки не спіймає вбивцю мами. А після втечі дівчинки до лісу за жар-квіткою та зустрічі з вурдалаком взагалі зачарував замок воріт, ізолювавши Майю від зовнішнього світу.

Але тепер зрозуміло, як незнайомка проникла до будинку, якщо не примара. Вона прилетіла човном!

– «Сміх» – дивне ім'я, – буркнула Майя.

– Його дав мені Майстер, – весело вигукнула Сміх. – Я його лялька.

Тут її голова різко розвернулася. Майя ахнула, коли в неї вперла порожні очниці скорботна гримаса.

– Відтепер і ти лялька Майстра! – випалив низький жіночий голос.

– Я не лялька, я дівчинка, – обурилася Майя. – І я дочка татуся! І лише татуся!

Гримаса засміялася.

– Дурна, дурна людинка. Ти належала Майстрові ще до народження.