Розділ 22.2

Вкотре Ельдар підлетів до Маскарона, їхні мечі зіткнулися, знову розколовши тишу нічного неба. Погляд його ковзнув до шиї чаклуна, де поблискував піт.

– Так чутки не брехали, – криво усміхнувся Ельдар. – У ближньому бою ти такий самий, як інші. Страшно грати власним життям, а не відсиджуватися за спинами своїх ляльок?

– На війні сміливці гинуть першими, – озвався сухий голос з-під маски. – Сміливці та дурні. Ти пам'ятаєш, як досяг успіху за двома цими пунктами?

На мить Ельдар завмер, і маг уловив цю зміну, повів меч убік і мало не порізав хлопцю стегно. Обидва розлетілися і повисли у повітрі.

– Я так і не подякував тобі, – з глузуванням вигукнув Маскарон. – Рубіновий Замок так гарно палав. Тієї ночі осяяв пів міста, не менше. Ти зробив те, що мені не вдавалося за десятки років.

На обличчя Ельдара впала тінь. Але потім він зухвало посміхнувся, показавши два ікла.

– А сьогодні зроблю те, що не вдавалося іншим за сотні років – принесу твою голову вартовим.

Він полетів на мага, і знову озером промайнув брязкіт схрещених клинків.

– Давай! – різко наказав хлопець.

З-під його шийної хустки блискавично вискочила Кароліна. Вона вчепилася зубами в руку мага. Той здригнувся і спробував струсити повзучу. Але не встиг схаменутися, як ящірка відскочила на груди Ельдара. Хлопець полоснув мечем плече мага. Маскарон відсахнувся і ледве відбив нову атаку.

Розлетівшись, обидва завмерли в повітрі. Зелене полум'я огорнуло чорний клинок мага. Ельдар у відповідь покрив меч своїм жарким вогнем. Вони помчали один на одного, залишаючи за собою вогняний шлейф.

Наступної секунди чорна хмара ворон налетіла на них. Обидва різко відсахнулися в сторони, йдучи від потужного потоку скверни, що несли птахи.

Ворони розсіялися, Ельдар і Маскарон застигли й подивилися на Майю, яка стояла у човні, що завис у повітрі між ними. Дівчина тримала руку на голові лебедя, в очах якого горів зелений вогонь. У другій долоні розчинялося темне коло прокляття.

– Майє, що ти твориш?! – змішався в погляді хлопця гнів з обуренням.

– Пробач, інше б заклинання вас не зупинило, – не без сум'яття сказала та, але секундою пізніше зібралася і твердо мовила: – Досить вам! Досить битв!

– Він ще живий, – гостро глянув на мага Ельдар.

– І не помре сьогодні. Я не дозволю!

Ельдар ще більш похмуро подивився на неї.

– Не знаю, що він тобі сказав, але не думай вірити йому!

– Я й не вірю… повністю, – уточнила дівчина, озирнувшись на мага. – Але ж я сказала, що хочу знати правду. Якщо він не бреше, то у всіх цих війнах винні дві сторони. І якщо ми хочемо це зупинити, то треба й іншим відкрити причину цієї ворожнечі!

– Не дурій! – вигукнув Ельдар. – Він брехун і вбивця!

– Не хочеш ти слухати, я відведу його до батька, – впевнено заявила Майя.

– Майє, – полетів уперед хлопець, але зупинився, коли дівчина направила на нього руку з новим сплетеним колом.

– Ні, Ельдаре! Я не дозволю тобі наблизитись до нього!

Брови хлопця поповзли вгору. Майя бачила, як шалено горять його очі. У їхньому синьому блиску розігрувалась ціла буря. І спрага… Шалена жага крові.

"Маскарон той, через кого Ельдар готовий стати чудовиськом..."

– Я не хочу війни! – випалила Майя. – Не хочу, щоб ти бився. Або батько…

Маскарон підлетів до неї й приземлився за її спиною. Він зняв маску і впіймав погляд збентеженого юнака. Губ його торкнулася тріумфальна посмішка.

Обличчя Ельдара на мить перекосило від злості.

– Майя, навіть не думай! – слова його майже стали риком. – Не смій іти з ним! Не дозволю!

І перш ніж Майя щось сказала, він стрімко помчав до них. Вона навіть крикнути не встигла, коли на її долоню біля голови лебедя лягла холодна рука. Навколо все закружляло. Здавалося, що вони і човен невблаганно кудись падають. А потім її різко виштовхнуло з коловороту.

Вона впала на дошки. Піднявши голову, Майя закликала вогник, щоб хоч щось розглянути в темряві, що нависла. Їх оточував густий ліс, великі старі гілки зімкнулися над головою. Не видно ні озера, ні неба, ні Ельдара. Поруч у човні лежав лише Маскарон, тримаючи руку на плечі. Білу тканину просочувала кров. Крила за його спиною зникли.

– Що трапилося? – сіла Майя, та й без відповіді все зрозуміла. – Ти переніс нас!

Маскарон підвівся і сперся на лаву човна. Покосившись, судно лежало на невеликій галявині.

– Не люблю тікати, але виходу не лишилося.

– Так сам би й утік. Навіщо мене забрав без дозволу? Я говорила з Ельдаром!

– Він хотів напасти на нас. Я не міг наражати тебе на таку небезпеку.

– Я зупинила б його. Та й взагалі, Ельдар не зашкодив би мені.

– Ти хоч зараз віриш своїм словам?

Дівчина промовчала. Вона бачила, як Ельдар без жодного сумніву заносив меч на мага в масці. І бачила, як горіли сліпою люттю його звірині очі... Він би не залишив Маскарона живим.

– Ти вбив його сім'ю, спалив його замок. Не тобі судити його за бажання твоєї смерті, – жорстко зауважила Майя.

Однак бачачи, як розростається пляма крові, Майя вийняла з-під накидки хустку, посунулася до чоловіка і почала перев'язувати поріз на руці.

– Але ти врятувала мене, маленька відьма, – уважно дивився на неї чарівник. – Ти віриш мені.

Майя неохоче звела на нього погляд. Схвильований і вимотаний, він зараз виглядав людяніше, ніж будь-коли. І незвично уразливо. Якби бій продовжився, чи вижив би він?

– Я не казала, що вірю, не плутай, – твердо сказала вона і трохи поволі, перш ніж додати тихіше: – Але не заперечую можливості, що ти не брехав. – Вона кинула погляд на зап'ястя мага, де манжети приховували шрами, і подивилася в очі чоловікові. – Не зрозумій мене хибно, війни я не хочу. Але хочу знати, як було все насправді.

– І як я маю це довести тобі? Кістками своєї сестри, так у мене їх немає. Я так і не поховав її, навіть не знайшов її тіла. Чи тобі потрібні свідки? Так із мого народу я останній, а Стратоса, що міг би розповісти мою історію, убили Заклиначі п'ять століть тому.