Розділ 20. Прохання

– Ніколи раніше таку руну не бачив, – сказав Стефан, розглядаючи намальовану спіраль та візерунки, що формують сектор у третину кола. – Шукала її у бібліотеці?

– Не один вечір, – видихнула Майя. – Глухо, там немає такої руни.

Однокурсник знизав плечима. Вони йшли між деревами. Професор Хедера влаштувала чергову вилазку в зарості за Академією. Цього разу вивчали пеньки. Як виявилося, у пеньках часто селилися різні духи й фейрі, від чого гриби або мох, що росли на таких зрубах, набували чарівних властивостей. Навіть засохла кора наповнювалася магією. І тепер розділившись на пари юні чарівники вишукували пеньки й уважно вивчали всі їхні тріщини та нарости.

– Звідки ти її взяла? – спитав Стефан, відламуючи шматочок кори з мохом від пня, в якому за ознаками на кшталт слідів маленьких ніжок та золотого пилку на корінні оселилася бурштинова фея. Він загорнув шматок у хустку і сховав у сумку, щоб потім показати травниці.

Майя збентежено глянула на хлопця.

– Якщо таємниця, то не кажи, – зрозумів її вираз однокурсник. – Ти все-таки дочка витирача, мені у ваші розслідування лізти не варто.

Майя вдячно посміхнулася. Вона любила цю рису у Стефана – він помічав її секрети, але не вимагав ділитися, якщо бачив її хвилювання. Навіть після вторгнення до замку найманців він жодного разу не пристав до дівчини з запитанням, що там сталося. Як і зараз про пропущений день тільки запитав, чи все добре, а отримавши кивок став розповідати останні новини з навчання. І Майя знову зрозуміла, чому вона тісно товаришує не з дівчатами їхньої групи, а саме з ним. Коли у твоєму житті дуже багато секретів, близьких друзів у тебе буде одиниці. І це будуть ті, хто добре зберігає секрети, або ті, хто не шукає на них відповіді.

Майя знову глянула на руну. Важко було думати про пеньки, коли довкола відбувалося стільки всього. На навчанні зосередитись останніми днями стало неймовірно складно. Під час уроків думки дівчини раз у раз улітали далеко за межі Академії.

Де зараз Ельдар? Що за завдання йому дали? Чому він відсутній вже три дні?

Пізно ввечері того ж дня, що хлопець полетів на полювання, він передав через Кароліну записку. У ній попередив, що якийсь час в Академії не з'явиться та попросив не хвилюватися. Але, звісно, Майя хвилювалася. Батька вона хоч бачила кілька разів, нехай і дуже зайнятого. Ледь встигла обмінятися з ним декількома словами.

Зітхнувши від цих думок, Майя знову глянула на спіраль на листку. Вона намалювала частину заклинання з пам'яті.

Після того, як Ельдара викликали, решту дня вона просиділа у бібліотеці. Раз хлопець зараз зайнятий службою у вартових, вона вирішила сама пошукати інформацію про загадкову руну з рубіна. Все ж таки краще, ніж сидіти без діла і гризти нігті від переживань за Ельдара та батька.

Однак у стосі підручників і старих фоліантів нічого так і не знайшла. Руна, швидше за все, родова. Схоже, Заклинатель Рубінів створив її сам, а значить вона може виявитися чим завгодно.

Зате на візерунках, що пустила спіраль, дещо Майя таки зрозуміла. Руна Засновника у магічному колі займала місце функції – найпершої та найважливішої руни для заклинання. Ельдару доведеться підібрати ще дві руни: форму та міцність магічного кола. Це нагадувало кросворд, де потрібно підставляти потрібні символи, щоб заклинання спрацювало правильно. Запитання, чи встигнуть вони завершити коло до повстання Армії?

З думок її висмикнули дії Стефана. Він глянув на кишеньковий годинник, сховав його і раптом почав присідати посеред дороги.

– Що ти робиш? – здивувалася Майя.

– У мене тренування кожні дві години, – озвався хлопець, продовжуючи присідати.

Майя тільки здивовано стежила за його несподіваною зарядкою. Закінчивши з присіданнями, Стефан опустився і став відтискатися від землі.

– Ого, вже тридцять разів без перепочинку, – оцінила Майя.

– А то! – видихнувши, обтрусив руки та коліна хлопець. – Незабаром вступ на факультети. І я пройду на воїна! А коли закінчу Академію, у мене буде все, що потрібне для великих подвигів: і чародійський диплом, і сталевий прес.

Майя моргнула, а потім розсміялася. Її сміх потонув серед густих ялинок.

– Не віриш мені? – надувся Стефан.

– Вірю, – трохи заспокоївшись, сказала Майя. – Звичайно вірю.

Вдихнувши повітря, просочене хвоєю і прохолодою, вона пішла далі, продовжуючи трохи посміхатися. Стефан зі своїми незмінними мріями про мускулатуру здавався ковтком заспокійливого чаю: у її перевернутому з ніг на голову житті ще залишаються такі знайомі речі, як друг, схиблений на дієтах і кубиках на животі. Безглуздість, але це була рідна їй безглуздість.

Після закінчення уроку до Майї підійшла староста і повідомила, що її викликає професор Білозор.

– Напевно, це з приводу вчорашньої самостійної, – буркнула Майя Стефану, коли Олівія вийшла. – Я таки її завалила…

Вже стоячи перед кабінетом декана лікарів Майя не поспішала заходити. З усіх вчителів, крім Маскарона, саме професор Білозор був тим, хто знав дуже багато її секретів. Вона хотіла вважати його одним зі своїх друзів, що вміють добре зберігати таємниці.

Вдихнувши, дівчина постукала тричі й зайшла до кабінету.

– На тумбочку! Хутко! – крикнули їй, варто було двері за нею зачинитися.

Не встигла Майя збагнути, як інстинктивно схопилася на найближчу тумбу. До неї через кабінет повзло щось зелене, желеподібне і з безліччю зубів, що стирчать на всі боки.

Майя, побачивши зубасту калюжу, тільки сильніше підібгала ноги й притулилася до стіни. Професор Білозор, підставивши під лікоть стос тек, з задумом сидів на своєму столі з іншого боку кабінету.

– Що це?! – вигукнула Майя, бачачи, що вчитель не поспішає нічого пояснювати.

– Зілля «Зуборяд» однієї з моїх п'ятикурсниць, – спокійно відповів учитель. – Мабуть, вона його перетримала на сонці, і воно забродило.

Дівчина незрозуміло глянула на чоловіка.