Розділ 19.3

– Зараз перевіримо, – озвався хлопець. – Я читав про них. Для пробудження каменю такого розміру має вистачити й цього, – він став виводити нитками мани на чолі кам'яної голови магічне коло. Заклинання Майя впізнала – його використовують для магічних речей, щоби заряджати магією. Ельдар накрив коло долонею і сказав: – Мувере екс.

Коло налилося червоним. По темних прожилках полилася магія. Камінь здригнувся.

– Ма-с-ка! – прорізалося в реві, що заполонив весь зал. – Ма-а-ска-а!

Майя відсахнулася і напружено глянула на голову. Її він точно пам'ятав. Схоже, голем все ще вважав, що женеться за нею по скарбниці. Залишалося радіти, що його величезні кулачища залишилися під землею.

Але тут вона вловила уважний погляд Ельдара, і він стурбував її сильніше. Цього разу хлопець явно розібрав слова голема. Майя хотіла сказати, що саме це здивувало її минулого разу, але він вже розвернувся до голови та заговорив. Голем раптом перестав ревти й затих. Мову Ельдара Майя не одразу зрозуміла. Лише потім здогадалася, що він говорить старою мовою Чарогор'я. Вона вслухалася, але зі сказаного розібрала лише ім'я хлопця. Мабуть, він пояснював голові, що нащадок Яхонта Червоного.

Голем, як не дивно, продовжував мовчати та слухати. Червоні прожилки на камені світилися, подібно до артерій. Ельдар дістав рубін із мішечка і показав голові.

– Цар… Самоцвіт… Яхонт… Яхонт… – насилу вимовив кам'яними губами голем, а потім повільно відкрив рота, що здавалося таким же бездонним, як порожні очі. Плавно з пащі запалало світло.

Майя обережно зазирнула з-за плеча хлопця. Червоні стіни величезного рота голема, що нагадував топку каміна, розжарювалися. На найдальшій стінці рота виднілося висічене коло, де було порожнє місце для третьої руни. Хлопець потягнувся до голови.

– Ти ж не збираєшся пхати туди руку? – напружилася Майя, відчуваючи навіть з відстані жар з пащі.

– Стінки його рота просякнуті тими ж чарами, що були у стін Рубінового замку. Цей жар моїй крові не страшний.

Ельдар засунув руку в розпечений рот голови, від чого її контури наче попливли, і спокійно вивів на гарячому камені родову руну, таку ж, як на воротах у Підземеллі минулого разу. Коло спалахнуло, і в його центрі проступив сяйнистий червоний напис.

– Це інструкція щодо використання рубіна? – надіялася Майя.

– Якщо так, то від неї не легше, – трохи спантеличено дивився на послання Ельдар і почав перекладати: – "Для цього недостатньо одного, занадто багато трьох, двоє ж – у самий раз".

Обидва спантеличено переглянулися і синхронно не стримали видиху. Чергова загадка…

– Ідемо, а то на його рев скоро можуть збігтися, – хлопець стер магічне коло з кам'яного чола.

Голова почала закривати величезний рот, доки зовсім не застигла. Червоні прожилки згасли. Ідучи від голови, Майя ще раз озирнулася і подивилася на дві чорні западини, що ніби дивилися їй услід. Потім глянула на потилицю хлопця. Адже Ельдар чув, як назвав її голем, але нічого не спитав. І Майя не знала: чи це добре, чи не дуже.

Залишивши музей, вони попрямували до вежі. Вже на даху з садом Ельдар сів на кам'яні поруччя і вкотре глянув на рубін. Майя обережно розташувалася поруч. На відміну від хлопця, вона безтурботно сидіти на такій висоті не могла. Особливо, коли прохолодний вітер рвучко лоскотав спину.

– Кароліна, що про це думаєш? – звернувся Ельдар до ящірки, яка посапувала біля його шиї. Та розплющила одне око й ікнула. – Змістовно, – зауважив хлопець і глянув на рубін у руках. – Допустимо, це підказка до ритуалу, але якого?

– Недостатньо одного, надто багато трьох, двоє – якраз, – повторила Майя. – Значить треба, щоби чогось чи когось було двоє.

– Чи, можливо, це час для ритуалу? – припустив Ельдар і підняв примружені очі на небо. – Сонячне затемнення, наприклад? Для нього потрібне сонце та місяць. Але якщо так, це не грає нам на руку. Ми не знаємо, коли Маскарон поверне Армію, це може статися до найближчого затемнення. – Він знову глянув на камінь. – Навіщо ще потрібні двоє?

– Танець? Рукостискання? Жертвопринесення… – скривилася Майя, згадавши неприємну картину минулого. – Три – багато, один – мало. О, може, крила? Адже для польоту багато три й не вистачить одного, – глянула вона на плащ Ельдара. – Але як це використовувати у ритуалі… Стільки варіантів. Що ми знаємо про Яхонта Червоного?

– Тепер знаємо, що він любитель підсовувати іншим хитромудрі завдання, – іронічно зауважив хлопець. – Хоча таке варто було очікувати. Яхонт Червоний навчався у Віувра. Не дивно, що він перейняв у нелюдів схильність не давати прямих відповідей. Для лісового народу загадки одна з невичерпних розваг. Розіграші та таємниці – ось насолода, коли життя можна порівняти з вічністю і головний ворог – нудьга.

– Тоді нумо спробуємо думати не як людина, а як нелюд, – запропонувала Майя. – Яку б відповідь лісовий народ вважав потішною у такому разі?

Ельдар замислився.

– Лісовий народ любить символізм. Зазвичай відповідь на загадку може бути прямо перед носом. – Він уважно подивився на камінь. Майя мовчала, спостерігаючи, як хлопець свердлить поглядом рубін, ніби намагається прочитати відповідь на його кривавих гранях, що грають на сонці.

– Минулого разу тобі потрібно було стукати у ворота скарбниці, – теж схилилася ближче до каменю Майя. – Може, тут потрібен схожий жест ввічливості чи вітання?

– Ага, адже він цар. Можу йому уклонитися низько, – усміхнувся Ельдар, піднявши на неї очі. Їхні обличчя опинилися досить близько. Він затримав погляд на її губах. Майя затамувала подих. Напевно, в її випадку вже безглуздо бентежитися, і все-таки їй стало ніяково. Ельдар продовжував дивитись на неї. І від того мимоволі захотілося порушити його прохання не відривати його... Не без зусиль хлопець відвів погляд. Раптом на його обличчі прослизнуло здивування. – А якщо… Знаєш, у казках якраз є таке заклинання, для якого потрібні саме двоє.