Розділ 18. Найсвітліша година перед світанком

– Майя! – долинає крізь темряву. – Майя, прокинься! Прокинься, будь ласка! Прокинься, прокинься, прокинься!

З блаженного забуття не хотілося виринати. Але хтось безцеремонно плескав її по щоках, вириваючи з безодні темряви. Розплющивши важкі повіки, Майя побачила сині очі з вертикальними зіницями. Ельдар навис над нею і виглядав скуйовдженим, ніби зустрів тайфун. Та й в очах його розігрувалась не слабша буря гніву. Він стукнув кулаком по землі.

– Та що з тобою діється?! – вигукнув він. Його голос розкотився по нічній темряві.

Майя розгублено дивилася на хлопця. Той розвернувся і запустив у волосся руку, намагаючись упорядкувати думки. Вона спробувала сісти, але голова пішла обертом.

– Пробач… Я просто… Що сталося? – розгублено запитала вона.

– Ти не пам'ятаєш? – обернувся і гостро глянув на неї Ельдар.

Майя бачила, що в чомусь винна. Щось зробила, від чого допекла Ельдару. Та в голові відгукується лише легкий дзвін, варто спробувати дістати з пам'яті хоч щось після поцілунку німфи та медового смаку зачарованого напою.

– Все так погано? – обережно уточнила Майя.

– Тобі так точно було дуже добре, – похмуро зауважив юнак. – Що тільки діялося у твоїй голові?!

– Коли саме?

– Та хоч коли ти полізла стрибати через багаття, яке вдвічі більше за тебе? Або як намагалася підстригти келпі сокирою? До речі, гадки не маю, як ти її вициганила.

– Сокира? – скинула брови Майя. – Келпі травмований?

– Морально точно, ти його трохи до гикавки не довела. Бідолаха досі від тебе на дні озера ховається. До речі, в озеро теж полізла топитися! А потім на суперечку з одним тролем взялася жонглювати ножами!

– Але я не вмію жонглювати? – здивувалася Майя.

– Отож-бо! – з почуттям вигукнув Ельдар.

Майя підібгала губи. Тепер, коли в її погляді прояснилося, вона помітила, що сидить без плаща, воріт туніки надірваний, ніби хтось його сильно смикнув. Підошва ботфортів промокла. Мабуть, намочила, коли полізла у воду, уявивши себе русалочкою.

Ліс навколо помінявся. Вона сиділа на густій траві на невеликій галявині. Навколо ні музики, ні сміху. Тут, у тиші та темряві лише м'яко сяяли чарівні вогники, які приніс вітер із бенкету.

– Ми покинули двір?

– Я ніс тебе. А ти раптом відключилася. І я серйозно хвилювався, адже ти довго не прокидалась.

Майя знову озирнулася. Невже вони пройшли Ворота Лісових Пісень? І весь цей шлях Ельдар її тяг на собі? Та ще напевно слухав, як вона безглуздо хихикає чи бурмоче якусь нісенітницю.

– Вибач, – видихнула вона. – Я не знала. Не розуміла… Вибач.

У Ельдара і без того стільки причин осуджувати її, і здавалося, в його очах вона вже не впаде нижче. Але завжди є куди падати нижче.

– Не вибачайся, – сказав хлопець, роздратування в його голосі поступилося втомі. – Я злюся, але не на тебе. Це я допустив.

– Ти не знав, що так буде. Не знав, що задумала німфа.

– Я знаю куди краще, на що вони здатні, – відрізав Ельдар і похитав головою. – Ще коли вона випила з кубка, я зрозумів. Я встиг би її зупинити... Якби хотів. Але не втрутився. Коли я тут, серед них, то частково перестаю поводитися, як людина. Насправді мені подобається поводитися тут, не як людина, – гірко посміхнувся він одним краєчком губ. – Я знаю, які безпорадні тут люди. Ти повинна була бути під моїм захистом, але я дозволив наразити тебе на небезпеку. А тепер ще повівся огидно і накричав, бо по-справжньому злякався того, що накоїв. Обом нашим батькам варто врізати мені як слід і змусити просити у тебе вибачення. Мені шкода, Майя. Дуже шкода. Ти навіть не уявляєш, скільки разів могла постраждати.

– Я в порядку, – окинула себе поглядом Майя.

– Завдяки диву.

– Диву, на яке зараз дивлюся, – зауважила дівчина, не зводячи погляду з Ельдара.

Волосся його прилипло до вологого чола, шкіра блищала в слабкому світлі магічних вогників фейрі. Майя подумала, що він після зустрічі з големом не виглядав таким вимотаним, як зараз. Вона напросилася до його народу, завдала неприємності його батькові, а потім принесла йому ще казна скільки проблем, про які навіть не пам'ятає. А він все одно стоїть зараз тут, поряд із нею.

Тримай друзів близько, а ворогів ще ближче.

Останнє слово луною озвалося в голові дівчини. Якщо єдиний спосіб бути ближчим до Ельдара – стати його ворогом, то може воно того й варте…

Повіяв вітер і Майя зіщулилася, бавовняна туніка слабо захищала від нічного холоду. Ельдар зняв плащ і накинув на її плечі. На ньому лишилася тонка чорна сорочка з короткими рукавами. Дівчина закуталася у плащ. Луската гладка шкіра зберігала його тепло та аромат хвої з лісовими травами.

– Мама мудро вчинила, забравши мене звідси, – тихо промовив юнак, притулившись спиною до стовбура дерева. – Не треба особливо вчитися, щоб бути чудовиськом. Набагато складніше вчитися стати людиною. Можливо комусь на зразок мене це зовсім недоступно.

– Ти людяніший за багатьох людей, яких я зустрічала, – слабо посміхнулася Майя.

– Гадаєш? – злегка примружився Ельдар. В очах його спалахнув незрозумілий вогник.

Вона лише вигода. Завжди була лише вигодою. Майя дивилася на хлопця, а в голові луною звучали його слова. Чи був він колись із нею чеснішим, ніж сьогодні? Вона не знала. Але знала, що ніколи раніше не хотіла його брехні так відчайдушно, як зараз.

Але, звичайно, про цю брехню вона не могла попросити. А ось про правду...

– Як це було: вчитися в нього?

На її подив Ельдар не спитав, про кого вона. Не розлютився і навіть не здивувався. Він тільки дивно повів краями губ, і Майя зрозуміла, що він чекав від неї цього запитання.

– Ти достатньо розумна дівчинка і сама вже здогадалася. Якщо хочеш подробиць, запитай у нього сама.

– Колись ти сказав мені, що якщо я хочу про тебе щось дізнатися, то можу запитати тебе. І я намагалася не слухати інших. Намагалася слухати тільки тебе.