Розділ 16.2

Вони вийшли до невеликого вузького струмка, де по камінню перейшли на інший берег. Наприкінці Ельдар розвернувся і подав Майї руку. Дівчина на мить засумнівалася, але взяла його долоню. Теплу і таку сильну.

Незабаром вони прийшли до невеликого пагорба, на вершині якого стояла заросла будівля. Підковоподібна колонада, де чотири колони були зроблені у вигляді напівоголених різних жінок, мала посередині широку арку. Як природна завіса звисали з напівзруйнованого перекриття лози винограду. Слух Майї вловив музику і сміх, що доносився вітром із мороку попереду.

– Брама Лісових Пісень, – сказав Ельдар і направив вогняну бабку вздовж колон, називаючи кам’яних дів: – Це муза трагедії, комедії, урочистих гімнів і муза любовних пісень.

Майя розглядала кам'яних красунь. Їхні довгі коси та шати кожним завитком і складкою сукні здавались повітряними та м'якими, наче готовими злетіти від найменшого подиху. Застиглі обличчя виразно демонстрували їхню суть. Особливо Майя зніяковіла від пустотливої усмішки музи любовних пісень. Ельдар пішов напівзруйнованими сходами. Дівчина йшла за ним, ступаючи м'яким мохом, і відчувала, як серце б'ється все сильніше. Вона нутром чула, як наближається до чогось таємного, непризначеного для людських очей.

– Буде дуже страшно? – не витримавши, запитала вона.

Хлопець глянув на неї. Його зіниці витяглися, риси загострилися, плащ вкрився синьо-зеленою лускою. Майя подумала, чи не стримував Ельдар звірячий вигляд усю дорогу, щоб її не лякати. Але тепер більше не міг чинити опір поклику свого народу.

– Хочеш повернутись? – спитав він.

Майя похитала головою. Ельдар раптом усміхнувся, ніби цього разу така відповідь порадувала його. Він став на останній щабель, за яким знаходилося невелике урвище.

– Тоді не бійся, я буду з тобою.

Він повернувся до арки, де на одному з каменів висічена руна. Ельдар накрив її долонею й очі його спалахнули сріблом.

«Сміх і плач він забере,

У світ невагомий тебе понесе.

Відкрийтесь, ворота лісового двору,

Дорога сутінок, проведи нас у гору».

У Майї від цих слів пішли мурашки. Вона пам'ятала, як одного разу Ельдар вже читав схоже заклинання, тримаючи в руці листок із лісовою магією. Як пам'ятала й те, що мало не сталося згодом.

Ельдар легко ступив уперед і дозволив собі впасти. Майя ахнула і подивилася вниз, хвилюючись, чи все з хлопцем гаразд. У високій траві біля підніжжя нікого не було.

– Ельдар, – обережно покликала Майя. – Ельдар!

Її голос поглинув ліс. Краєм ока вона помітила рух. Обернувшись, Майя побачила велику змію, що спостерігала за нею. На хвості в неї виблискувало золоте кільце. Дівчина примружилася, намагаючись згадати, де бачила повзучу. Але змія швидко зникла в тінях хащ. Майя повернулася до кручі й стиснула кулаки.

«Не божевільніше, ніж все інше зараз у твоєму житті», – нагадала вона собі й зробила крок у невідомість.

Секундне падіння і трава поглинула її. Майя скрикнула, коли її обплели коріння і потягли крізь землю. Незабаром темрява розступилася. Перші миті дівчина вражено розглядала яскравих істот, що витанцьовували на стелі. Потім вона зрозуміла, що повисла вгору ногами й тепер хитається над залом, поки під нею танцює та сміється лісовий народ.

Майя сіпнулася, нога вислизнула з вузла коріння. Дівчина ледве встигла вхопитися за сусідній корінь, але її рука зіслизнула, і вона впала на втоптану землю, забивши спину. Зі зусиллям піднявшись, Майя напружено озирнулась.

Вона стояла у великій залі. У склепінної стелі густо переплелися коріння, що світилося. Повітря наповнювала солодка, п'янка музика. Вітав густий аромат хвої, шавлії та троянд. Навколо танцювали химерні створіння. Одні з них плавно і витончено вигиналися, слово водорості під потоком, інші голосно тупотіли, від чого земля під ногами здригалася. Створіння водили хороводи навколо трьох музикантів з козлячими ногами, що грають на скрипках і сопілці.

У натовпі миготіли тонкі жінки з синьою шкірою та великими червоними ротами, високі створіння в шатах із лісових трав та вишуканих шовків. Істоти з витягнутими лускатими руками та хвостами підносили келихи та вигукували тости. Поважно ходили низькі чоловічки в обладунках з кори та моху. Про щось бурчали страшні великоголові тварюки в болотяних шатах. Їхні зуби, що стирчать назовні, нагадували уламки каміння.

Скрізь літали маленькі феї: одні схожі на людей, з припудреними пилком крилами та в сукнях, зітканих із листя та голок хвої; обличчя інших виглядали, як квіти чи стручки.

Те, що відбувається чимось нагадало дівчині шабаш в ніч коронації, тільки тут правил інший дух магії. Він просочував шкіру, але не жалив, як темна аура, а лоскотав і хвилював. Тутешні чари були набагато древнішими й, можливо, небезпечнішими, ніж темні або світлі. Вони були первозданними. І всі народжені ними створіння виглядали настільки ж чарівно, як і жахливо.

– Не бажаєте випити? – Майя здригнулася і повернулася на істоту з носом, що нагадала шишку, і великими чорними очима. У чашках, виготовлених із великих жолудів, поблискувала срібна рідина, як зоряний пил. – Нічого солодшого ви не пробували у своєму житті.

– Ні, я не відчуваю… спрагу, – усміхнулася Майя, намагаючись виглядати ввічливою та зовсім не наляканою.

Істота з носом-шишкою хмикнула і пішла далі між натовпом. Створіння в іскристих шатах і з чорними губами озирнулися на розгублену Майю і стали перешіптуватися, показуючи гострі зуби.

Зрозумівши, що стоячи тут, як бовван, вона привертає до себе занадто багато уваги, Майя змусила себе піти повз нелюдів. Вона виглядала в натовпі темно-червоне волосся або лускатий плащ, але таких тут було десятки: феї, духи та демони з червоним і бронзовим волоссям, мантіями з хутра та золотих пластин. Якщо Ельдар серед людей виділявся, як рубін серед простого сірого каміння, то в цьому наборі строкатих ягід та плодів шукати його здавалося марним.