Розділ 15. Бажання маленького монстра

У дитинстві діти майже не пам'ятають, як виглядають. Вони не так часто дивляться у дзеркало, як дорослі. Їх не хвилює, чи гарно лежить волосся, чи не залишилося крихт на губах після сніданку. Але діти гостро пам'ятають ставлення до себе.

І Ельдар не був винятком. Він знав, що в нього темно-червоне волосся, як у більшості його рідних, знав, що він є частиною великого і важливого роду. Але завжди відчував, що, попри схожість із жителями замку та своє ім'я, він дивний. На це вказували погляди дорослих, що ніби говорили: «Тобі тут не місце».

Все пояснив монстр з очима, що палали у темряві, який одного разу вночі зазирнув у вікно хлопчика. Ельдар так злякався, що сидів тихо у ліжку і навіть боявся поворухнутися. Чудовисько просиділо за вікном усю ніч. На світанку хлопчик настільки втомився, що таки заснув. Коли прокинувся, за вікном стояв ранок, а монстра й слід загув.

Ельдар розповів усе служниці, та перевірила вікно, але жодних слідів чудовиська не знайшла. Вона переконала хлопчика, що йому наснився страшний сон і нічого боятися. Але наступної ночі, коли в його кімнаті погасили світло і зачинили двері, монстр прийшов знову.

Мама вчила його не боятися, казала, що у замку йому нічого не загрожує. Згадавши це, Ельдар вирішив сам прогнати чудовисько. Він вислизнув із ліжка, поки серце шалено скакало в грудях. З войовничо-зляканим криком він побіг до вікна і відчинив його. Але за ним нікого не було.

Хлопчик довго вдивлявся у темряву. Схоже, монстр злякався та пішов. Зачинивши вікно, Ельдар здригнувся. Яскраві сині очі з витягнутими зіницями все ще стежили за ним. Йому не наснилося – монстр справді дивився на нього. Ось тільки з його боку вікна.

***

Після тієї ночі від матері Ельдар дізнався, що народився не зовсім людиною. Поступово він помічав, як змінюється. Коли випали молочні ікла і на їхньому місці виросли нові, він відчував язиком, як вони витягуються, коли він голодний чи злиться. Він легко ходив коридором у повній темряві без свічок і чарівних вогників. І міг чітко вловлювати шерехи, кроки та скрипи у сусідніх кімнатах. Так він якось почув тиху розмову матері з однією з її сестер.

– Тобі не варто було так різко відповідати старійшинам. Це тільки сильніше їх розлютить, – стомлено говорила тітка Агнес. – А їхні слова щодо твоєї дитини справді стають небезпечними. Можливо, його краще забрати.

– Пропонуєш зробити так, як вони хочуть? Він мій син, а не цуценя, щоб я його віддавала до інших рук.

– Ти ж знаєш, вони дуже бояться того, що подумають люди. Для них його народження загроза честі роду в очах міста.

– Чи багато честі у тому, щоб виставити маленьку дитину з дому? Наші старі застрягли в минулому. З лісовим народом можна жити у злагоді. Адже ми домоглися від них дозволу їздити дорогами через ліс Тисячі Шепотів.

– Ти домовилася, Роза, – нагадала Агнес. – Але попри це, не думаю, що вони приймуть його. Вибач, але його походження кидає тінь на всю сім'ю. Ти знаєш, я буду на твоєму боці, але, може, його варто сховати хоч на якийсь час.

– Він житиме тут, з усією родиною, – відрізала Роза. – Стане повноправним Яхонтом Червоним і в майбутньому принесе мир між людьми та нелюдами.

– Якщо доживе до того, – видихнула Агнес, а потім квапливо додала: – Подобається тобі чи ні, у їхніх очах твій син загроза. Він ставить під удар їхній вплив у Цвіточі. Люди не довіряють нелюдам, усі це знають. А люди бачитимуть у ньому саме нелюда.

Коли Ельдар підріс і навчився читати й рахувати, він вже достатньо розумів, як влаштована його сім'я і чому таке важливе його прізвище.

Яхонти Червоні – одна із наймогутніших сімей міста, що керували ним цілих п'ять сотень років. Їхнє темно-червоне волосся – прояв стародавньої родової магії, що живе в їхній крові. За півтисячоліття вони не зникли, як сім'ї інших заклиначів, а залишилися найвпливовішою родиною у місті. І все тому, що нащадки першого Засновника дотримувалися єдності та згуртованості.

Але попри всі ці уроки Ельдар ніколи не відчував себе частиною своєї великої згуртованої сім'ї. Це він уловлював у шепоті за спиною, де не раз розрізняв «виродок… непорозуміння… монстр…». А потім вже відкрито чув у скандалах матері зі старійшинами, які голосно кричали за стінами поряд із його кімнатою. І це він особливо добре зрозумів, коли з'їв одного разу цукерку, залишену біля свого ліжка. Тоді він мало не задихнувся від отруйної піни в роті.

***

Той літній день проходив досить звичайно. Хлопці купалися в гірському озері, бігали крутим берегом і сміялися. До лісу діти Рубінового Замку вибиралися часто. Знаючи безпечні стежки, вони могли ходити сюди по ягоди чи гриби, кататися на велосипедах та купатися у лісових озерах та річках.

Коли небо затягло, старший із дітей Івар, якому вже було аж шістнадцять і якого всі мають слухатись, покликав дітей вилазити з озера та збиратися в дорогу. Діти дружно поспішили до берега. Ельдар підійшов до велосипеда, залишеного під вербою біля самої води, натяг сорочку і штани, потім одягнув на ногу черевики, але скрикнув і спішно скинув його. Шкіра на всій ступні почервоніла від опіку.

Хлопчик пострибав до озера і занурив туди ногу по коліна. Гарячий біль трохи вщух. Збоку почувся смішок. Обернувшись, Ельдар побачив Івара, який посміхався з іншими дітьми. Деякі з них, наслідуючи лідера, теж усміхалися. Інші ж вдавали, що нічого не відбувається.

Івар сів на велосипед і поїхав. За ним вирушила решта.

Ельдар вибрався на берег, узяв черевик. За запахом він зрозумів, що зсередини взуття присипане порошком горобини. Відкинувши черевик вбік, хлопчик підняв велосипед, але помітив, що одне колесо спущене. Брати знову його карали.

Вчора за вечерею вибухнув черговий скандал. Ельдар не пам'ятав, з чого все почалося, але добре запам'ятав, що наприкінці його ім'я фігурувало разом з іншими причинами, через які сім'я переживала не найкращі часи. Яхонти Червоні, що славляться єдністю та згуртованістю, ще ніколи не були в такому розбраті. Сім'я розколювалася. На це, певно, була не одна причина. Але Ельдар достеменно знав, що він одна з цих причин. За що деякі діти замку його недолюблювали.