Розділ 11.3

Погляд вихопив з натовпу, що зібрався, два хвостики. Майя одразу кинулася до Сави, яка вже приготувала блокнот і олівець й жадібно спостерігала за розвитком подій.

– Що тут відбувається?! – панічно випалила Майя.

– Він прилетів просто з неба, – широко посміхнулася Сава. – Могла й сказати, що він напівкровка. А я чула від нього сенсацію. Такі чула! – тихо захихотіла вона. – Хто він? Дракон? Вампір? Демон?

– Проблема, – буркнула Майя.

Вона напружено глянула на розгублену Лауру і поспішила до сходів. Там вже зібрався пристойний натовп учнів. Коли дівчина вийшла наперед, побачила, що Ельдар не приховує своїх витягнутих зіниць. З зачесаним назад волоссям він виглядав старшим і якось інакше.

Судячи з усього, розмова почалася зовсім недавно, тому що хлопець спокійно сказав:

– Професоре Семирозе, Корнеліє, так приємно, що ви вийшли мене зустріти.

– Ельдаре, що ти тут робиш? – промовив професор Семироз голосом, що не обіцяє нічого доброго.

– Я не зобов'язаний пояснювати, – чемно, але неприховано сухо помітив хлопець. – Я вже не ваш адепт.

– Саме тому я запитаю тебе ще раз, що ти тут забув? – примружився ректор. – Це Академія, і я не дозволю чужинцям розгулювати тут, як у себе вдома.

Напевно, на Ельдара він не кинувся лише тому, що навколо зібралося надто багато роззяв, які могли постраждати під час їхньої сутички.

– А це ви влучно помітили, – усміхнувся хлопець, від чого стало видно його ікла. – Це мій будинок. Земля, на якій стоїть ваша мила Академія, ніщо інше, як моя власність. А на своїй землі я можу робити все, що хочу.

– Ти був… – процідив ректор.

– Вашим бранцем, я не забув, – похолов голос хлопця. – Власністю міста, чиє життя вирішувалося забаганками інших. Тож не буду довго щось пояснювати, – він вийняв з кишені щось чорне та кругле, підкинув його, і ректор швидко спіймав. Розкривши долоню, чародій подивився на медальйон із висіченим гербом королівства – списом із крилами.

– Так ти тепер витирач, – підняв він очі на хлопця і кинув йому медальйон назад.

– Повноправний. А ще вільний мешканець Цвіточа.

– Це тобі дав Северин? Що ти йому наплів?

– Лише те, що він і так знав. Я поки що найкраща ваша зброя проти Маскарона. Достатньо було переконати його, що ми переслідуємо ту саму мету, як він охоче погодився укласти зі мною угоду.

– Він мав мене попередити.

– Я сказав, що особисто порадую вас цією новиною. Все одно збирався до Академії.

– І навіщо ж ти прийшов?

– Сказав же, я повернувся додому.

Хлопець пішов уперед і безперешкодно пройшов двох чарівників, які свердлили його поглядом.

– То що нам тепер звільнити замок? – спитав Корнелій, глянувши хлопцеві в спину. – Чи щомісяця платити данину хазяїнові?

Ельдар зупинився й обернувся на чоловіків. Піднявшись на сходи, він дивився на них згори донизу.

– Від Тайлогос я братиму лише стільки, скільки мені необхідно для роботи. Весь замок мені не потрібний, вистачить і минулих двох кімнат східної вежі. Не можу відмовитись від такого козирного краєвиду на місто, – чесно зізнався хлопець.

– Яхонт Червоний, не думай, що я дозволю тобі робити тут усе, що заманеться, – потемнів погляд ректора.

– Зараз не я тут гість, а ви, – зауважив Ельдар. – Як заведено в народі мого батька, я попереджу вас лише тричі й не більше. Не заважайте мені.

– Ельдаре, як же ти не розумієш, що зв'язуватися з Маскароном для тебе вкрай небезпечно, – піднявся на першу сходинку декан лікарів. – Він спить і бачить твою смерть.

– Тут у нас з ним взаємна симпатія, – мило посміхнувся Ельдар і додав серйозніше: – Не треба бігати за мною, коли в небезпеці кожен житель міста. Якщо не збираєтесь допомагати, не стійте на дорозі.

– Ти занадто багато на себе береш, – проступили погрозливі нотки в голосі ректора. – Думаєш, ти впораєшся з темним магом, що старше за тебе на сотні років?

– На сотні років він старший за всіх нас з вами разом узятих. І на сотні років був старший за мого предка, коли той його зупинив, – нагадав Ельдар. – І ви, професоре, краще за інших знаєте, що перемога залежить далеко не від прожитих років, а від лічених секунд в запалі битви.

Ректор промовчав, і Майя зрозуміла, чому. Батько ще в юності бився з чаклунами, що перевершували його і за віком, і за досвідом. І перемагав. Перемагав, бо виявлявся сильнішим, швидшим і хитрішим. Тільки так він міг вижити. А ще знав, що Ельдар почав це робити ще раніше. Вже не говорячи про те, що в останньому нащадку Засновника текла кров даймона, що дає переваги над звичайною людиною. І мабуть, усе це знав пан Морган, тому так легко погодився на союз з Яхонтом Червоним. Зрозумів, що для ворога, в якому мало людського, потрібен такий самий супротивник.

Та й щось Майє підказувало, що Ельдар міг ще казна-що наговорити магу Ковена. У вмінні переконувати він теж був вправний не по роках.

– Вам би про себе хвилюватись, – зауважив хлопець, розглядаючи незадоволене обличчя ректора. Погляд Ельдара ковзнув натовпом і зупинився на Майї. Сині очі дивно спалахнули. – Навіть такий непохитний і досвідчений чародій, як ви, – повернув він увагу до чоловіка, – може потрапити на гачок Маскарону і навіть про це не здогадуватися.

– Це загроза? – потемніли від гніву очі професора, коли той простежив за поглядом хлопця.

– Ні, лише третє попередження, – констатував Ельдар.

Він розвернувся і продовжив підійматися сходами. Учні розходилися перед ним. Хтось захоплено, а хтось з відкритим страхом дивився на його загострені риси обличчя, на звірячі очі, що поблискували, і луску на плащі, яка переливається відтінками синього і зеленого.

Коли Ельдар зник з поля зору, адепти довкола загомоніли. Але варто було професору Семирозу суворо сказати, щоб ті розходилися по класах, усі відразу заметушилися виконувати наказ ректора.

– Ш-шикарно, – прошипіли збоку.

Майя повернулася на Саву, що активно строчила в блокноті. Та ледь слині від захоплення не пускала.