Розділ 9.4

Варто їй тільки підійти, як вона почула грубий, шорсткий голос:

– Стій, хто йде?

Шипи на лозах ворухнулися і повернулися у бік дівчини. Серед ліз проступило обличчя з порожніми очницями.

«Ого, Люсин родич!» – здивовано подумала Майя.

– Моє ім'я – Майя Семироз, я дочка Велізара Семироза.

– Перепустка є?

– Ні.

– Проходу немає!

"Може навіть близький родич", – впызнала Майя норов.

– Тоді скажіть, будь ласка, чи тут Велізар Семироз?

– Хто входить та виходить, стороннім не повідомляється.

– Зрозумійте, від нього немає звісток вже два дні. Я хвилююся, мені лише потрібно знати, чи в порядку він.

– Стороннім не повідомляється, – повторило обличчя.

– А чи можу я поговорити з паном Кассом? Скажіть йому, що дочка Велізара Семироза…

– Хто входить і виходить, стороннім не повідомляється! – обличчя зникло серед ліз із шипами.

Майя спохмурніла. Невже у всіх кущів, що говорять, такий складний характер?

Тут над воротами заблимали червоні ліхтарі. Позаду почулися здивовані вигуки та охання. Майя швидко повернула голову. По вулиці їхала позолочена карета, запряжена грифоном, і ловила захоплені погляди перехожих.

Навчена досвідом минулого, Майя одразу відбігла від входу: не хотілося, щоб її, як і минулого разу, відкинуло, але вже гілками з шипами. А потім зрозуміла, що це її шанс, і поспішила на зустріч кареті.

– Пане Морган! – кричала Майя. – Пане Морган!

Карета сповільнила хід і зупинилася. Двері відчинилися, і на вулицю вийшов маг Ковена. На ньому була біла шинель із золотими ґудзиками та високим коміром. У руці чоловік, як і минулого разу, стискав тростину з держаком у вигляді черепа орла із золотим дзьобом.

– Леді Майя? – привітно посміхнувся маг. – Ось так сюрприз, що ви тут робите?

Майя швидко підійшла до нього і схилилася, як належить перед високопосадовцями.

– Ось як, – сказав чоловік, вислухавши тривожну розповідь дівчини. Він якийсь час стояв, обмірковуючи щось. А потім усміхнувся їй. – Що ж, вам пощастило, я якраз їду на зустріч із вашим батьком і допоможу вам побачити його.

– Правда? – засяяла Майя, і одразу схаменулась. – А я йому не заважатиму? Якщо він зараз зайнятий, то мені достатньо знати, що з ним все добре.

– Ви пройшли шлях через все місто, так що маєте право зустрітися з ним, – запевнив маг і жестом запросив дівчину зайти в карету.

Він допоміг Майї піднятися до салону. Усередині все виявилося так само розкішним, як і зовні: дивани обшиті темно-червоною шкірою, невеликий бар біля стінки, стеля з позолоченою ліпниною та фресками, розшиті позолочені фіранки. А посередині на підставці кругла напівсфера, де показувалася вся вулиця. Схоже, кучера карета не має, бо всім керує сам пан Морган.

Але увага Майї майже одразу перейшла на пасажирів. На кріслах сиділо троє: двоє в плащах кольору сталі з гострими залізними наплічниками – формою магічної міської варти – і один у чорній мантії, перев'язаній широким поясом із бляхою зі зв'язаних кісток. Жодного обличчя Майя так і не побачила. У вартових їх приховували глибокі каптури та густа тінь (витирачі часто ховають ілюзією свої обличчя під час служби). У третього було все простіше: на його голову одягли звичайний мішок.

– Доброго дня! – видавила Майя ввічливу усмішку.

– Нехай наша скромна компанія вас не бентежить, – сказав пан Морган і показав на вільне місце біля одного з вартових.

Коли дівчина сіла, витирач поруч трохи повернув на неї голову, але тінь під каптуром виявилася настільки щільною, що Майя нічого через неї не побачила. Сам маг Ковена сів біля людини з мішком на голові, яку з другого боку тримав за плече стражник. Дівчина глянула на кайдани на руках бранця, помічені рунами і раптом впізнала ці знаки: такі ж руни були висічені на кайданах під ліжком Маскарона.

– М-м-м, – долинуло з-під мішка, коли карета торкнулася з місця.

Дівчина напружено глянула на в'язня.

– Все правильно, леді Майя, – сказав пан Морган. – Це темний маг. Ми веземо його на допит.

– А що він зробив, якщо не секрет? – не стримала цікавості Майя.

– Думаю, вам сказати можна, – посміхнувся маг і підчепив тростиною мішок, смикнувши голову чаклуна. – Важливо не те, що він зробив, а те, що бачив.

– А що він бачив?

Пан Морган схилився до неї й змовницьки промовив:

– Кого коронував Маскарон.

На мить Майя завмерла як статуя. Погляд її ковзнув до вікна. Там ворота з брязкотом зачинились і намертво переплелися лозами з шипами. Дівчина повернулася на мага і зустріла уважний погляд хижих золотаво-карих очей.

– Як пощастило! – хихикнула вона, намагаючись не видати внутрішню істерику.