Розділ 6.2

– Батько знову почне полювання на нього? – запитала вона, вже не приховуючи страху в голосі.

– Останній Яхонт Червоний з рубіном Засновника для варти буде цінним об'єктом, але навряд чи на його пошуки відправлять вашого батька. Професор Семіроз зараз потрібен для більш глобальної проблеми.

Дівчина здивовано на нього подивилася, а потім згадала:

– Коронація Темного Князя!

Сказавши це, вона одразу знітилася. Одна проблема не краща за іншу. Батька скоро відправлять на полювання за Темним Князем – і якщо стосовно Ельдара все зрозуміло, то щодо другого взагалі нічого не ясно. Але навряд чи він буде приємніше Лісани.

– Уже відомо, кого коронує Маскарон? – запитала вона.

– Враховуючи кількість темних магів, які сповзлися у місто, то вибір у нього великий, – криво посміхнувся професор Білозір. – Але не хвилюйтеся, леді Майя, кого б не коронував Маскарон, ваш батько позбавить його голови.

Майя напружено посміхнулася. Хотілося вірити, що так і буде.

До гуртожитку вони йшли мовчки. Місто опівночі жило і виблискувало навіть яскравіше, ніж удень. Групки туристів гуляли по бульвару, що грав вивісками, ліхтарями й магічними ілюзіями у вітринах. Звідкись із пабів і кафе в провулках лунала музика і сміх. Жінки у вульгарних сукнях і з яскравим макіяжем, знамениті нічні метелики Міста Химер, спокусливо посміхалися перехожим.

Майя ніколи не ходила по бульвару о такій пізній порі. Місто немов змінило шкіру, в ньому панував інший рівень свободи. Заборонений і від того ще більш привабливий.

Однак всі ці барви здавалися Майї приглушеними й безглуздими. І дуже далекими від неї.

Дівчина і професор увійшли в сквер, і голоси бульвару почали гаснути. Порожнеча скверу раптом виявилася ще огиднішою за суєту і розпусту нічних вулиць. За тишею завжди слідують думки, а думки зараз несли Майї тільки біль і тривогу.

Декан провів її повз мадам Ігас, яка не сказала в докір дівчині ні слова, але подивилась на її пом'яте плаття і професора й без того красномовно.

Коли Майя опинилася у своїй кімнаті, вона не стала знімати верхній одяг. Звалилася на ліжко і залізла під ковдру з головою, бажаючи сховатися від усього світу.

«Може, ти тільки почала мене узнавати».

Майя стиснулася ще сильніше.

Перед внутрішнім поглядом застиг байдужий погляд синіх очей. Їх господар не сумнівався, коли йшов.

Є правда, яку краще не шукати. Як є маски, які краще не зривати.

***

Не дивлячись на успіхи своєї матері в кар'єрі актриси, Майя ніколи не знаходила в собі особливих театральних здібностей. Найбільше її велике досягнення в цій стезі – вміння удавати, що все добре. Вона навчилася цьому ще в десять років, коли приїхала до тітки Емми.

Спочатку вона плакала кожен вечір, сумуючи за батьком і домом. Тітка говорила їй, що це пройде. Що людина до всього звикає.

Але пройшло сім років, а Майя не звикла. Зате навчилася прикидатися, що звикла. Навчилася прикидатися, що не помічає, як однокласники відкрито цураються її й перешіптуються за спиною «відьма... чаклунка...». Навчилася триматися безпристрасно, коли тітка, знайшовши в її кімнаті заборонену літературу про магію, до почервоніння била лінійкою по руках і на очах викидала улюблені книги на смітник. І навчилася плакати під ковдрою так тихо, щоб ніхто не дізнався, який розпач її охоплює, коли в будинку гасне світло і ніч загострює до межі її самотність.

Сім довгих років вона вчила цю роль. І сім останніх днів знову звично грала її.

– Ну досить! – вигукнув батько і роздратовано відвів меч від її горла в бік.

Їх оточувала ілюзія тренувального залу: безкрає горбкувате поле з дикою травою і польовими квітами з волошок, дзвіночків і ромашок. Стрибали коники, літали метелики. Десь недалеко в траві лежав меч Майї, який вона впустила.

– Хіба тренування закінчилося? – трохи зніяковіло запитала дівчина.

– Закінчилося моє терпіння, – похмуро зауважив батько.

Майя встала і спантеличено глянула на нього.

– Ти не зосереджена, Майя, – роздратовано сказав батько. – Я десятий раз вибиваю у тебе з рук меч.

– Вибач.

– І десятий раз вибачаєшся. Досить!

– Як скажеш.

Професор Семіроз ще більше насупився.

– Майя, я скоро точно відправлю тебе до тітки Емми.

– Але що я зробила? – розгублено запитала дівчина. Адже вона весь тиждень була нижче трави, тихіше води. Ходила на всі уроки, виконувала домашні завдання і доручення. Поверталася в гуртожиток задовго до настання темряви. І взагалі поводилася, як найстаранніша учениця Академії. – Я все роблю, як ти кажеш!

– Це мене і лякає.

Майя здивовано глянула на чарівника, який тривожно дивився на неї. Нехай їй вдалося переконати однокурсників і вчителів, що в її житті нічого не змінилося, на батька цей трюк не спрацював. Мабуть, не так добре вона вміла грати, як думала.

– Ти всі ці дні ходиш, як бездушна лялька, – супився професор. – Так нікуди не годиться! Ти що, більше не бажаєш стати чарівницею?

– Звичайно, бажаю! – одразу вигукнула Майя, але швидко знітилася. – Я не хотіла тебе засмутити.

– Я не засмучений, я стурбований.

Майя промовчала. Вона знайшла очима в траві меч, підняла його і подивилася на своє відбиття на подряпаному затупленому клинку. Синці під очима видавали її безсоння.

Прокинувшись вранці тиждень тому, перші секунди вона не хотіла визнавати те, що трапилося. Їй так хотілося вірити, що це просто паршивий сон. Кошмар, який зникне разом з темрявою. Але, як і зелена стрічка на її зап'ясті, щемлячий біль в подряпаних долонях безжально нагадала, що не всі кошмари зникають на світанку.

– Яхонт Червоний обдурив тебе, – вирвав зі спогадів голос батька. – Він наполовину нелюд, а вони схильні дурити й використовувати людей. Та ти сама знаєш, я ж вчив тебе цьому з дитинства.

– Вчив, – мляво кивнула Майя.

– Це буде тобі важливим уроком. Прийми його і більше не повторюй таких помилок.