Розділ 4.2

Майя здивовано повела бровами, а усвідомивши, що направляє бойове заклинання на одного з найвпливовіших чарівників королівства, та ще Золотого Лицаря (що означає присвяченого самим королем) швидко опустила руку і розсіяла магію. Ось тільки кланятися не поспішала.

– І навіщо архімагу Верховного Ковена прикидатися тим, на кого полює все місто? – з сумнівом стежила вона за чоловіком.

– Я хотів розіграти вашого ректора.

– Навіщо? – здивувалася Майя. – Адже він міг вас...

– Велізар дуже розумний, щоб вбити Маскарона, не допитавши його перед цим, – посміхнувся Северин Морган. – Вже я-то знаю, як він працює.

Майя згадала, що вже чула ім’я гостя. Він був так само витирачем, як і батько. Це остаточно позбавило її сумнівів. Цей чоловік прибув у кареті, яку запрягли грифоном.

– Прошу вибачення за мою грубість, пане Морган, – схилилася в реверансі Майя.

– Мені теж варто вибачитися, леді...

– Майя Семіроз.

Гість злегка повів бровами й знову пройшовся по ній поглядом. Потім він зняв чорну мантію і недбало кинув її на диван. Тільки тепер Майя помітила, що в другій руці він стискає тростину з руків'ям, яка зроблена зі соколиного черепа з золотим дзьобом. На помітно міцному тілі воїна сидів білий камзол з золотими розписами під колір його волосся.

– Дочка Велізара Семіроза, – немов смакуючи слова, як стиглий плід, вимовив чоловік, обходячи Майю і зупиняючись перед нею. – А він про вас нахабно збрехав. Він сказав, ви мила. А ви не мила.

Дівчина стиснула губи, розуміючи, що після біганини й падіння на бруківку, її вигляд залишає бажати кращого.

– Ви красива.

Майя здивовано подивилася на гостя, який продовжував її розглядати. Зрештою їй стало настільки ніяково, що вона з ввічливою посмішкою запитала перше, що спало на думку:

– Як вам місто, пане Морган?

– Цвіточ цілком виправдав свою славу, – подивився маг у високе вікно, й Майя помітила його орлиний вигин носа. – Кажуть, першим місцевим жителям приходили образи, які не покидали їхні сни, поки вони не втілювали їх в життя. Так що можна сказати, Місто Химер виникло зі сновидіння. Ось тільки з якого: казкового або кошмару?

Майя теж подивилася у вікно, на найближчі будинки бульвару з контурами нерухомих монстрів на дахах.

– Хоча мене більше дивує, – сказав чоловік, повернувши до неї погляд, – як вам живеться по сусідству з лісовим народом. Я чув, вони точно справжній кошмар.

– У міста договір з Тим, Хто в Сутінках Таїться.

– На скільки мені відомо, зникнень в лісі Тисячі Шепотів від того не менше. А за останні роки навіть більше.

– Це тому що туристів стало більше, – зауважила Майя.

Маг глянув на неї з виразом, яке Майя не змогла зрозуміти: чи то він здивувався, чи то зацікавився.

– Ніщо не приваблює стільки глядачів, як війна, – посміхнувся він і опустив очі на маску. – Як ніщо не зриває так з людей маски, як вона, – він повернув білий лик до дівчини. – Але може в цій війні досить зірвати маску тільки з одного?

– Про що ви? – не зрозуміла Майя.

– Подейкують, що зі зворотного боку маски Маскарона можна побачити секрет Армії Тварюк.

– Правда? – здивувалася Майя.

– Так сказав той найманець. Пам'ятаєте, він єдиний вижив серед людей Лісани. Хрускіт... Хропіння... – задумався маг.

– Хрип-Костолом, – вирвалося у Майї.

– Так, він самий, – кивнув пан Морган. – Корисний бранець. Багато чого встиг дізнатися у Лісани. Шкода тільки, нічого не пам'ятає про зустріч з самим Маскароном.

Чоловік знову подивився на маску в руці. Про себе Майя зауважила, що вона дещо відрізняється від маски, яку вона бачила уві сні. Не така гостра в контурах і не така бездушна у виразі, як та, що приховує обличчя найнебезпечнішого мага міста.

– А як давно ви бачили Маскарона? – відвернув від спогадів голос пана Моргана.

– Бачила? – напружилася Майя. – З чого ви так думаєте?

Чоловік раптом зробив до неї крок і опинився майже впритул.

– Ви відразу зрозуміли, що я – не він.

Живіт Майї стиснула крижана долоня. Погляд золотистих очей мага вчепився в неї, немов кігті хижого птаха. Дівчина вдихнула, ще не знаючи, що збрехати, але зрозумівши, що мовчати ще гірше. У цей момент двері відчинилися, і на порозі з'явився професор Семіроз.

– Северин! – посміхнувся чарівник, а побачивши дочку, що стояла майже впритул до мага, одразу посерйознішав. – Майя, і ти тут?

Пан Морган відступив від дівчини й простягнув ректору руку. Той радо потиснув її.

– Коли мені сказали, що прибуде маг з Ковена, я побоювався, що приїде занудний старик в ковпаку і буде постійно нагадувати про свої титули, заслуги і про те, що молодь нині нічого не розуміє в магії.

– О, в Ковені таких майже увесь склад, – посміхнувся пан Морган. – І всі невпинно бурчать, як добре було колись. І ніхто з них не розуміє, що вони сумують не за колишніми часами, а за колишньою молодістю.

Професор Семіроз розсміявся, і Майя здивовано подивилася на нього. Вона не чула сміх батька з того часу... Та вона вже й не пам'ятала, коли чула сміх батька.

– Ми з Северином в минулому були напарниками, – повернувся до Майї професор Семіроз.

– У ті часи, коли Велізару доводилося працювати на півдні королівства, – кивнув чоловік. – Я захоплювався ним. І як не намагався, так і не перевершив. На жаль, мій друг зрубав набагато більше голів з плеч...

– Морган, – запобігливо глянув на нього чарівник.

– Тут нема чого соромитися, – поплескав його по плечу маг. – Сотні темних чаклунів стерті з землі королівства рукою Велізара Семіроза. І що ж зробив один з найбільших мисливців, коли король запропонував йому місце в Ковен? Вирішив нюнькатися в замку з малечею!

– Будувати інтриги навколо ворогів – це твоя стихія, – посміхнувся ректор. – Ти, певно, втомився з дороги й голодний. Я скажу Рині нам що-небудь замовити. – Він повернувся до дочки. – Так чому ти тут?