Розділ 2.1. Провидиця

Ранок почався важко. Майя ледве змусила себе сповзти з ліжка. Вчора, лежачи під ковдрою, вона все думала про Ельдара, про Рубіновий Замок і слова командира стосовно коронації Темного Князя. І якось не помітила, як стрілки на годиннику перейшли за північ. І тепер їй здавалося, що кількість її вчорашніх думок перетворилася в фізичний вантаж в її голові.

Спустивши ноги на підлогу, Майя потягнулася і поквапилася в душ. Набравши в долоні води, вона мимоволі затримала погляд на стрічці з трьома вузликами на її зап'ясті. Цей тоненький шматочок тканини нагадував п'явку, яка щільно причепилася до тіла. Дівчина різко сполоснула обличчя прохолодною водою, поки намагалася відігнати неприємні думки.

Після вечірки на зимових канікулах не було і дня, щоб Майя не пам'ятала про три ночі, які обіцяла найнебезпечнішій істоті цього міста. І кожен вечір, лягаючи спати, вона з тихим жахом гадала, чи не прийде після сутінок час її плати.

Але минуло вже майже п'ять місяців, а Маскарон все не приходив за її боргом. Може, він просто забув про неї? Он у нього скоро коронація Темного Князя, справ напевно сила-силенна. А якщо почнеться війна, то тим паче буде не до якоїсь чарівниці-новачка. Може тепер він ніколи й не прийде забрати її плату?

«Занадто добре, щоб виявитися правдою», – зауважив скептичний внутрішній голос.

Майя криво посміхнулася, прополоскала рот від зубної пасти і пішла одягатися. Як не дивно, та до думки про неминучу небезпеку можна звикнути. Особливо, коли є купа інших турбот. А у Майї якраз з'явилася одна така: спробуй придумати, як непомітно поцупити ключ в одного з найсильніших чарівників Цвіточа. Так, у неї була лазівка у вигляді родинного зв'язку, але розслаблятися не варто.

Після кави за сніданком важкість в голові остаточно пройшла. Поруч за столом сидів Стефан, який повільно жував яблуко. У руці він тримав книгу, де на обкладинці під картинкою замку, який летів на хмарі, туманними буквами було виведено «Сотня найчарівніших палаців, замків і цитаделей». Хлопець настільки зацікавлено читав, що з'їв навіть кісточки та залишив в руці тільки хвостик.

Стефан взяв книгу в бібліотеці чисто заради військових фортець. Але несподівано захопився всією збіркою і Майя вже тиждень бачила на перервах цю обкладинку замість його голови. А після уроків вона слухала розповіді про летючі, підводні й крижані палаци. А ще також про замки-примар і замки-монстрів (навіть був замок в панцирі величезної черепахи).

– Фігасики-пегасики! – вигукнув хлопець, відриваючи погляд від книги. – Ти чула про Мандрівний Замок?

– Здається, ще в дитинстві, – відгукнулася Майя, з насолодою допиваючи теплу каву з молоком.

– Його господар віддав своє серце демону, і той служив йому, поки жив в печі!

– Прямо в печі?

Стефан активно закивав, опустив очі в книгу і прицмокнув:

– Цікаво, це впливало на користь їжі, приготовленої там?

Майя усміхнулася, зрозумівши його думки.

Оскільки Стефан хотів вступити на факультет воїнів, він рішуче налаштувався позбутися животика. Майя в його животику не бачила нічого поганого, та й повнота йому йшла, роблячи схожим на милого ведмедика. Але, мабуть, душа хлопця вимагала битви тут і зараз. І тепер він вів суворий бій зі своїм апетитом, який зазвичай нападав на нього під покровом ночі. Так що в ті моменти, коли Стефан не говорив про замки, він говорив про здорову їжу і вправи на прес. І в якийсь момент Майя усвідомила, що з іншими дівчатами з групи вона не спілкується, бо їй з головою вистачало друга, який сів на дієту.

Вони віднесли таці й пішли до виходу. Стефан продовжував читати навіть на ходу, і Майя побоювалася, як би він не спіткнувся і не зарився носом вже не в книгу, а в землю.

На вулиці пахло квітучими клумбами, пилом і легким ароматом випічки з пекарні, що недавно відкрито неподалік гуртожитку (ще одне випробування для Стефана). Наближалося літо, і місто рано оживало. Вже вранці на вулицях поспішало багато народу. Важливі дами в яскравих сукнях гуляли з дітьми або собачками, пани в ділових костюмах і циліндрах поспішали у справах. По бульвару роз'їжджали карети й стукали колеса трамваїв.

Життя навколо йшло звично і буденно, що це ніяк не відповідало знанню Майї про майбутню війну. Здавалося, навпаки, місто процвітає. Туристів з настанням теплих днів тільки додалося. Майя щоранку бачила їхні групки, що розгулюють по Рубіновому Бульвару.

Тут і там вони стояли біля прилавків з сувенірами та оберегами, де купували традиційні страви, вплітали у волосся візерункові стрічки, вузлики з пахучими травами й амулети з рунами. І робили це заради забави, ніж від розуміння, наскільки важливі ці зачаровані речі для їхнього життя в такому місці, як Чарогір’я.

Але найулюбленішим їхнім заняттям було позування для фотографій біля моторошних кам'яних химер. Вони забиралися на них, обіймалися з ними, корчили гримаси, як у нерухомих монстрів.

Коли Майя і Стефан підійшли до воріт Академії, троє туристів розглядали обличчя Люсі серед листя плюща на кованих стулках. Одна дама потягнулася рукою до западини на місці очей берегині. Листяне лице одразу розчинилося і виринуло на інший стулці.

– Руками не чіпати! – обурилася німфа, на що туристи ахнули та розсміялися.

– Ти знала, чому раніше маги часто жили в баштах? – опустив книгу Стефан, коли ворота й обурене бурчання Люсі залишилися позаду.

Майя підняла очі на одну з веж, згадавши, як там живеться Ельдару.

– Хороший вид?

– Вежі зручні, щоб направляти силу. Вони як енергетичні труби, що з'єднують небо із землею. Вони зручні для збору блискавок, зручні для впливу на погоду, викликання землетрусів або туману. По суті, їх можна використовувати, як величезну чарівну паличку.

Майя здивовано глянула на хлопця, а потім на замок. Магічне Джерело академії розташоване як раз під однією з веж. Цікаво, це збіг?

Дівчина пробіглася поглядом по всьому замку. На тлі всіх інших вигадливих і строкатих будинків Цвіточа Академія була лише з білими, сірими і блідо-червоними стінами. Але ніякий будинок на всьому Рубіновому Бульварі не міг зрівнятися з нею.