Розділ 20.1

Щойно ми пройшли через місток і повернули до будинку, як нам назустріч вийшла літня ельфійка у світло-смарагдовій сукні, в руках вона несла кошик, наповнений травами. Побачивши архімагесу Мареву, вона на мить завмерла, мало не впустивши свого кошика, а потім кинулася її обіймати.

— Марево, онученько, ти приїхала! Як же ми з дідусем за тобою скучили! — відсторонившись від своєї онуки, вона помітила й нас. — О, то ти не одна приїхала! Це твої студенти?

— Кетта Віралані — моя студентка та асистентка, а Дем Лютем — її хлопець, він у нас в академії в бібліотеці працює, — представила нас бабусі архімагеса, а потім представила і її. — Кетто, Деме, моя бабуся — Амолін Ітаран.

— Дуже рада гостям, — Амолін Ітаран нам тепло усміхнулася. Її золотаві, як у архімагеси Мареви очі просто-таки світилися: чи то від щастя, чи то на сонці, чи то все разом. — Сподіваюся, вам у нас сподобається.

— Мені вже тут подобається! — радісно повідомила я. — Тут так гарно!

— Перший раз у Соммерінді, люба?

— Так. Добре б не в останній.

— А ви надовго до нас, Марево? — повернулася бабуся до онуки.

— На два тижні.

— Ой, як чудово! Зараз саме час збирання сутінкової трави. Я нещодавно в лісі, зовсім недалеко від будинку знайшла галявину, на якій раніше не бувала, то там стільки цієї трави виросло! І ще кілька корисних трав. Ти ж за сутінковою травичкою приїхала, так, золотко?

— Так, за нею. І, звичайно, тебе побачити, — архімагеса Марева підняла кошик, який її бабуся поставила на землю. — А ти кудись збиралася, ба?

— На ринок. Віддам травиці ось на продаж, — старенька махнула у бік кошика, — і продуктів накуплю. Ти приходь у хату, відпочинь з дороги, з дідусем поспілкуйся, а я скоро прийду.

Не знаю, як архімагеса Марева, а особисто я зовсім не втомилася. До того ж я хотіла побувати на місцевому ринку.

— Со Амолін, — у Соммерінді як ввічливе звертання було прийнято «со», як для чоловіків, так і для жінок. Воно було аналогом нашого «маера». — А можна ми з Демом з вами сходимо? Дем допоможе вам донести кошик із продуктами, а мені дуже хочеться подивитися на ринок.

— Ох вже ця молодь! Навіть відпочивати не хоче, — усміхнулася старенька. — Добре, я не проти. Тільки зовіть мене просто бабуся Амолін. Жодних «со».

— Домовилися!

Ми взяли ще один кошик, тому що продуктів через наш приїзд потрібно купити більше, і пішли на ринок. Архімагеса Марева, незважаючи на бабусині обурення, впхнула їй гарну жменю монет, щоб вистачило на все. Я думала, що до ринку доведеться йти довго, бо будинок знаходився на околиці, але виявилося, що ні.

— У Лоркасі п'ять ринків: центральний, східний, західний, північний та південний, — пояснила нам бабуся Амолін. — Ми йдемо на східний, бо він найближчий. Звичайно, на центральному найбільший вибір товарів, але й на східному є все, що нам необхідно. На центральний я вас зводжу наступного разу, а сьогодні треба швидко скупитися і приготувати смачний обід.

При слові «обід» я не стримала усмішки. Незважаючи на те, що я недавно поснідала і ще не встигла зголодніти, я вже почала думати про обід і навіть вечерю. Я мріяла скуштувати всі особливі соммеріндські страви і начхати, якщо я наберу після них кілька зайвих кілограмів. Вдома сяду на дієту. Мабуть.

На східному ринку ми опинилися за 15 хвилин. Він був не дуже великим, але торговців у палатках та невеликих крамничок тут було достатньо. Бабуся Амолін зайшла в одну із крамниць і віддала траву з кошика, за що отримала жменю монет. У Соммерінді вони називалися соммами — виготовлені з особливого світлого, майже білого срібла монети просто дивовижно виблискували на сонці. Біле срібло тут було найпоширенішим металом: з нього робили як монети, так і недорогі прикраси. Незважаючи на його доступність та низьку вартість, прикраси з білого срібла завжди були популярними.

Поки бабуся Амолін з Демом вибирали соммеріндські овочі, я знайшла хвилинку і підійшла до палатки з прикрасами. Мені хотілося купити щось Дему у подарунок і собі.

— Шукаєте щось особливе, юна со? — звернувся до мене продавець. До незнайомих дівчат тут зазвичай зверталися саме так.

— Так. Шукаю щось у подарунок хлопцю і собі теж хотілося б щось придбати.

У торговця на прилавку лежало стільки товарів, що в мене розбігалися очі, а часу, щоб все розглянути не було.

— Можу запропонувати вам парні браслети з білого срібла та озерного каміння — недорого, але дуже красиво, — продавець дістав два однакові браслети і простягнув мені.

Я залюбувалася ними. Біле срібло виблискувало на сонці, а непрозорі темно-сині та темно-зелені озерні камені напрочуд чудово контрастували з цим сяйвом. Здавалося ніби мені з води дістали жменю каміння і вода все ще стікала з рук, перетворюючись на прекрасний метал.

— Зараз дуже модно дарувати своїй парі браслет, а другий такий самий залишати в себе — на знак вічного кохання, — підморгнув мені продавець.

— Не знала, що у вас така мода, — я усміхнулася до продавця. — Я не місцева, з Муірна до вас приїхала. Скільки коштують ці браслети?

— 250 соммів.

— Це за два?

— Звичайно.

Я знала, що в Соммерінді така ціна за прикраси була невисокою, але для жителя Муірна вона вважалася величенькою. Я хоч і могла собі дозволити таку покупку, але все ж таки трохи засумнівалася.

— Гаразд, віддам вам за 200. Беріть, юна со, дешевше точно не знайдете.

— Дякую вам, со, — я дістала торбинку з монетами і відрахувала потрібну суму. — Ось гроші.

Торговець узяв монети, склав браслети в мішечок і, простягнувши мені, побажав гарного дня. Задоволена покупкою, я повернулася до Дема й бабусі Амолін.

— Ти куди поділася? — Дем був незадоволений. — Ми з бабусею Амолін думали, що ти вже загубилася.

— Та я тут поряд була. Помітила палатку із прикрасами і пішла подивитися.

— І, напевно, вже щось купила, — Дем змінив своє невдоволення на усмішку.