Розділ 2.1

Я з нетерпінням чекала на суботу. Навіть п'ятнична вечеря з сім'єю, на яку я завжди чекала, тяглася жахливо повільно. Я завжди любила мамину їжу, але зараз всі мої думки займав Дем. Після вечері мені хотілося відразу ж втекти в свою кімнату, але я не могла кинути маму наодинці з горою брудного посуду. Розправившись із посудом, я відразу ж зникла у себе, чим здивувала рідних. Зазвичай я любила поговорити про щось ввечері із бабулею, але я відмахнулася тим, що втомилася. Насправді мені хотілося зателефонувати Демові. Наклавши звукове заклинання на кімнату, щоб сім'я не почула моїх розмов, я взяла з тумбочки кристал зв'язку і викликала Дема. Він відповів лише через хвилину.

— Кетта? — над кристалом зависла його здивована проекція.

— Не спиш?

— Не сплю. Готую їжу до завтрашнього пікніка, — Дем мені підморгнув. — А ти щось хотіла?

— Ні. Просто, — я й сама не знала, навіщо йому дзвоню, але мені так хотілося трохи з ним поговорити. — Повечеряла з батьками і тепер не знаю, що робити.

— Ти ж збиралася почитати і помалювати, — треба ж, Дем запам'ятав усе, що я казала.

— Збиралася, але зараз не хочеться. Я страждаю від цікавості, що ти там на завтра готуєш.

— Ти щойно поїла і все одно думаєш про їжу?

— Ну, цікаво ж.

— Завтра дізнаєшся.

— Ех…

— Слухай, Кетто, я б з радістю побалакав, але я зайнятий. Завтра побачимося.

— То аж коли буде.

— Лягай спати — швидше завтра прийде, — Дем підморгнув мені. — Доброї ночі, Кетто!

— До завтра, Деме.

Дем відключився, а я розляглася на ліжку, солодко потягаючись. Справді, треба лягати спати, щоб скоріше настало завтра. Ось тільки через хвилювання сон не йшов. Я взяла з полиці книгу і поринула у читання. Якщо не допоможе заснути, то хоч скорочу час до завтра.

Прокинувшись, я виявила, що заснула одягненою, але була під ковдрою. Мабуть, мама перед сном зазирнула до мене. Вмившись, я попленталася на кухню.

— Ну, ти й соня! — мама жартівливо помахала мені пальцем. — Вже скоро 12, а ти все спиш.

— Зачиталася. А ти вночі до мене заходила?

— Так, у тебе світло горіло, от я й зайшла. Ти спала обійнявшись з книжкою, я тебе вкрила, вимкнула світло і пішла. Ти хоч переодягайся до сну, якщо читати всю ніч збираєшся.

— Так вийшло.

— Оладки будеш? — мама підняла кришку над великою тарілкою з оладками. Вона часто готувала їх на сніданок.

— Так, але трошки. Я після обіду йду гуляти.

— З Нідою? — мама дістала до оладок баночку мого улюбленого лимонного джему.

— Ні, — похитала я головою, з апетитом налягаючи на оладки. Я встигла зголодніти, але сильно наїдатися не хотіла, тому що на мене чекав обід з Демом.

— З хлопчиком? — мама широко посміхалася. Вона завжди глузувала з моїх любовних пригод.

— А якщо й так? — я показала їй язик.

— Швидко ти забула свого Рейдена.

— Ой, та ну його!

— І хто цей нещасний? Він студент Мірравеля?

— Не зовсім.

— Викладач?! — у мами очі полізли на лоба. Відносини між студентами та викладачами завжди суворо засуджувалися.

— Ні, ну ти що, мамо? — я обурилася. — Він працює в академії, але не викладач. Він молодий, але трохи старший за мене, так.

— Сподіваюся, не прибиральником хоч працює? — мама продовжувала посміюватися.

— Ні. Бібліотекарем.

— Ооо! — здається, мама була вражена. — А то я дивлюся, ти багато книг додому притягла.

Я тільки відмахнулася від неї, продовжуючи жувати оладки.

— А ви з ним що з першого дня закрутили?

— Мамо, він учора лише покликав мене на перше побачення. Ми просто спілкувалися весь цей тиждень. Не набридай, га? Дай спокійно поїсти.

Мама підійшла до мене і обняла, скуйовдживши і без того розпатлане волосся.

— Я ж звикла, що ти поряд живеш, а тут тебе цілий тиждень не було. Я сумувала, Кетто. Мені ж цікаво, чим ти там живеш.

— Я приходитиму частіше, обіцяю. Просто хочу освоїтись в академії для початку.

Я насилу дочекалася о пів на четверту, щоб вийти з дому — стільки мені потрібно було, щоб не поспішаючи дістатися озерного порталу. Я запізнилася лише на 3 хвилини, але Дем вже стояв там.

— Давно чекаєш? — запитала я, підбігаючи.

— Ні, хвилин п'ять, я прийшов раніше. Ходімо?

Я кивнула. Ми перемістилися через портали і опинилися біля озера. Теплий осінній день, коли сонце все ще ніжно зігріває променями, нагадуючи про літо, немов кличе відпочити біля води. На березі то тут, то там сиділи парочки, сім'ї і навіть самотні люди — всі вони ловили останні теплі дні, залишки літа. Ми зайшли подалі, щоб хоч трохи усамітнитися, знайшли затишну місцинку між камінням біля самої води, де й вирішили розташуватися.

Коли Дем дістав їжу з кошика, я тільки й могла, що ахнути! Мені здалося, що я потрапила до дорогого ресторану. Тут були і овочі, запечені з сиром, і картопля з травами, і незнайомий мені салат, а від пахощів м'яса з апельсиновим соусом у мене натурально потекли слинки.

— Як добре, що я не обідала вдома! — тільки й могла сказати я, безглуздо посміхаючись, побачивши смачну їжу. Я була слабка до всіляких смаколиків. На щастя, обмін речовин у мене був хороший, та й на місці я не сиділа, тож зайва вага мені не загрожувавла.

— Ти й вечеряти тепер удома не будеш, — усміхнувся Дем і дістав із кошика пляшку червоного вина та пиріг ніжно-жовтого кольору.

— Лимонний? Скажи, що лимонний! — я склала руки в благаючому жесті.

— Звичайно, лимонний, — Дем задоволено посміхався. — А ти любиш лимони?

— Люблю! Моя мама робить дивовижний лимонний джем, а дідусь — лікер, — з цими словами я дістала із сумочки пляшечку із зеленувато-жовтою рідиною, яку потай стягла з погребу, коли йшла. Мама завжди бурчала, коли я пила не у святкові дні, хоч мені й було вже 18. Втім, коли я слухала маму? Я завжди робила, що хотіла, а мамі не залишалося нічого іншого, окрім як хитати головою і зітхати. Адже я в неї одна-єдина донька, нічого не вдієш, треба любити і приймати ось таку.