Розділ 1.2

— Вона — моя бабуся, — мало мені було витріщених очей, так тепер ще й мої брови поповзли вгору від цього зізнання. Тепер зрозуміло, чому очі архімагеси нагадували мені про нього.

— І ти працюєш у бібліотеці?

— Я люблю читати. У бойовій магії я теж сильний, але це не мій шлях. Я поки що шукаю себе.

Я взяла книгу і насилу засунула її в свою сумку, думаючи про що ще поговорити з Демміном, але він сам знайшов тему для розмови.

— Тебе поранили на бойовій магії? — Деммін помітив мою пов'язку на руці, коли я ховала книгу, вона виділялася під сорочкою.

— Так, я відволіклася і отримала вогняною кулею.

— Бабуся не дає розслабитися на своїх заняттях, — Деммін похитав головою, здається, несхвально. — Давай вилікую, — раптом запропонував він.

— Мені в лазареті маззю вже намазали. Вона хороша. За кілька днів все пройде.

— І лишиться шрам. Я цілитель. Вилікую за пару хвилин і навіть сліду не залишиться.

— Що, правда? — я здивувалася. Я знала, що є люди, які мають дар зцілювати, але вони зазвичай працювали в лікарнях, а не в академічній бібліотеці та їхні послуги коштували дорого. Мені раніше не доводилося ними користуватися. До цілителів по дрібницях не зверталися, а серйозних травм чи хвороб у мене, на щастя, не було. — Ну, давай, якщо тобі не складно.

— Не складно, закочуй рукав.

Я закотила рукав і збиралася розмотати пов'язку, але Деммін зупинив мене і обережно зняв сам. У нього були теплі, ніжні пальці, від яких у моєму животі приємно лоскотало. Деммін відклав пов'язку на стіл і, акуратно притримуючи лівою рукою мою руку, праву приклав до рани. Спочатку я відчула легке поколювання, трохи болюче, але за хвилину руці стало тепло і біль зник. Деммін прибрав долоню і я з подивом виявила, що від рани справді не залишилося сліду. Я завжди сама лікувала прості рани власними мазями, але вони залишали шрами. Виявилося, що зцілення — класна штука.

— От і все, — Деммін посміхнувся мені.

— Дякую тобі, Демміне, — я теж посміхалася, тільки моя посмішка була трохи дурнуватою. Я була ніби в ейфорії, мені стало так добре-добре після лікування, що не хотілося навіть ворушитись.

— О дрібниці, Кетто! І клич мене просто Дем.

— Добре. А чому ти не працюєш цілителем? Адже вони пристойно заробляють.

— Я вже встиг ним трохи попрацювати, так само як і бойовим магом. Не моє.

— А в бібліотеці працювати — твоє? Книги — це, звісно, ​​чудово, але коли їх читаєш, а не коли весь день видаєш іншим.

— У бібліотеці я тимчасово. Я зараз знову навчаюсь, але дистанційно. У бібліотеці я можу читати свої підручники та писати роботи, і при цьому я отримую зарплату, – пояснив Дем.

— А що ти вивчаєш?

— Темних магів. Хочу розібратися в їх природі, теорії виникнення темної магії та виробити найкращу стратегію для битви з ними.

— Ого, це серйозно! Я навіть не знала, що десь такого навчають, — я здивувалася. Темне мистецтво завжди згадувалося мимохідь на заняттях, докладно його ніде не вивчали, наскільки я знала. Мабуть, я помилялася.

— Ні, в академіях темну магію не вивчають, навіть теоретично, я навчаюся в одного мага індивідуально, — пояснив Дем. — Він з юності збирав інформацію про темних, систематизував її та веде заняття для тих, хто хоче розібратися у темному мистецтві. Звичайно, там немає ніяких заклять та ритуалів, нічого, до чого міг би причепитися Імператор чи міністри. Все, що ми там вивчаємо — як боротися з темними магами, щоб перемогти, їхні слабкі місця, особливості, а також історію темної магії. Знаючи тактику та стратегію темних магів, розумієш, як протистояти їм. Я вважаю, зараз ці знання дуже актуальні, адже в наш час темні активізувалися сильніше ніж раніше.

— Так, мабуть, це правильно. Особисто я в бойовій магії не дуже сильна. Зате в зіллях мені немає рівної, вони моя пристрасть.

— Я вже це зрозумів, — Дем посміхнувся і мені стало так тепло і затишно, що захотілося притиснутись до нього. Як швидко він закрутив мені голову! Адже ми тільки-но познайомилися. Дивно!

Ми ще трохи побалакали з Демом про всілякі дрібниці і я повернулася в кімнату. Вранці я до ладу не встигла познайомитися зі своїми сусідками, тому вирішила надолужити втрачене надвечір. Торона і Орфлея виявилися цілком приємними дівчатами, ми швидко порозумілися за чашкою ароматного чаю з печивом, яке я привезла з дому. Ніда мені й раніше про них розповідала, вона з ними дружила з першого курсу, але одна справа чути чужі враження про людину та інша — скласти своє. Дівчат не бентежило, що я на два роки молодша, вони були раді подрузі Ніди.

— У будь-якому випадку, ти краща за Вінелу, — зауважила Орфлея.

Ніда мені тут же пояснила, що Вінела Колейн — досить сварлива і неохайна дівчина, яка до того ж багато про себе думає. З нею ніхто не хотів жити, вона постійно змінювала кімнати. Так що коли Ніда запропонувала дівчатам заміну, то вони з радістю погодилися. Вінелі ж було не звикати переїжджати з кімнати до кімнати. Вона ні з ким особливо не дружила, тому їй було байдуже, де жити.

Протягом навчального тижня я часто заходила в бібліотеку під приводом взяти якусь книгу, а насправді поговорити з Демом. Він був не лише гарним, а й розумним хлопцем, з ним було приємно спілкуватися. Але нічого далі спілкування у нас поки що не зайшло. У п'ятницю після занять я вкотре заскочила до бібліотеки і виявила, що Дем збирається йти, а замість нього на зміну заходить старенька, яка в нас завідувала формою та гуртожитками.

— Ти додому? — спитала я в Дема, не вітаючись. Ми вже бачилися у їдальні сьогодні.

— Так, у вихідні я тут не сиджу. А ти хотіла щось взяти?

— «Технологію заготівлі трав» усе забуваю взяти.

— Зараз знайду, постривай.

Незважаючи на те, що його робочий день закінчився, Дем пішов шукати для мене книгу. Через 5 хвилин ми вже вийшли разом із бібліотеки, він зі мною, а я з книгою.

— Ти на вихідні теж додому? — спитав мене Дем.