Розділ 15.2

— Тебе це не стосується, — все ж вирішила промовчати — ми не були з Араном друзями.

— Чому ж? Можливо, я зможу підняти твій настрій?

Аран весело підморгнув і раптом нахилився ближче, ніби збирався мене поцілувати. Я зробила крок назад і вперлася спиною в стіну. Чорт, я у пастці! І що тепер робити? Не ламати ж хлопцеві носа тільки тому, що він виявив співчуття?

— Пропусти, — я злегка штовхнула його долонею в груди.

— Ну чого ти така сердита? — Аран широко усміхався, зображуючи доброзичливість і безтурботність. Та тільки мене не проведеш. Я знаю ці ігри. — Давай кудись сходимо разом? Прогуляємось містом чи посидимо в кафе. Буде весело. Обіцяю!

Я вже збиралася нагадати, що в нього є дівчина, яка точно не буде в захваті від його навіть дружнього спілкування зі мною, коли з сусіднього коридору раптом вийшов Нейд.

— О, Ліадайн! — радісно вигукнув він, наближаючись до нас з безтурботною усмішкою. Ще один! І чого тільки хлопці так люблять зображати безтурботність? — Якраз тебе шукав. Не завадив?

— Ні, — я ледь не видихнула від полегшення — Нейд своєю появою добряче мене врятував. — Ми вже закінчили розмову.

Аран розчаровано зітхнув, але наполягати не став. Нейд кивнув мені на двері тренувальної зали і я пішла слідом за ним.

— Що трапилось? — спитала я, коли ми залишились одні. — Зараз перерва скінчиться, я поспішаю.

— Здалося, ніби він до тебе чіплявся. Хотів допомогти, — губи Нейда розтягнулись в широкій, трохи хитруватій усмішці. — Чи не треба було?

Я й сама не стримала усмішки. Ще кілька хвилин тому хотілося сховатися подалі від людей і поплакати, але Нейд якимось дивним чином стер ще непролиті сльози.

— Треба. Аран мене бісить. Нав’язливий надто. Зустрічається з Угне, а лізе до мене.

— Терпіти таких не можу.

— Я теж.

Нейд раптом примружився, уважно мене роздивляючись, і підійшов ближче. Усмішка зникла з його обличчя.

— В тебе все добре, Ліа? — він торкнувся моєї руки.

— А чому питаєш? — не те щоб я не хотіла з ним ділитися, але я не розуміла, що видало мій поганий настрій. Я ж усміхалася. Не бурчала, не плакала навіть.

— Очі в тебе сумні.

Наші погляди зустрілися. І в цих його очах, таких же синіх, як і нічне небо, хотілося втопитись. Вони підозріло сильно манили мене — своїм теплом, турботою, веселими іскрами.

— Та… — я важко зітхнула й опустила очі — якщо подивлюсь ще мить в них, то не втримаюсь і нароблю дурниць. — З мамою знову посварилась.

Нейд кивнув на лавку і ми присіли. Я коротко розповіла йому про мамині претензії. Нейд невдоволено похитав головою.

— Вона невиправна. Хтось має вправити їй мізки.

Я тихо пирснула.

— Якщо вона невиправна, то як їй можна вправити мізки?

— Не знаю, — Нейд розсміявся. — Це ти в психології розбираєшся, не я.

— Навіть психологія тут безсильна.

Я похитала головою. Вправити мізки мамі здавалось непосильним завданням. З трьома зірочками. Але я все одно спробую.

— Не переймайся аж надто через матір, Ліа. Не дозволяй їй псувати твій настрій.

Нейд раптом взяв мою руку в свою і несподівано ніжно провів великим пальцем по тильному боці долоні. Від його дотику шкіра вкрилась сиротами, а дурне серце забилося швидше. Я не могла не розуміти, що мене тягне до Нейда. Ось тільки була проблема: мама казала, що він несерйозний і постійно змінює дівчат. Я не хотіла бути тою, кого він кине через кілька місяців. Дозволити ще одній людині мене зруйнувати — ні, такої слабкості я не могла собі дозволити.

Але ж й інша думка мене не відпускала — в Нейда точно нікого зараз не було. Він весь час поруч, зі мною, і навіть не намагається кудись втекти. Може, я теж йому подобаюсь? Може, не такий він вже й несерйозний? Люди дорослішають, змінюються, навіть якщо раніше Нейд був легковажним, з роками він міг стати іншим. І тоді варто спробувати.

— Та я і не переймаюсь. Трошки засмутилася, але вже пройшло. Дякую тобі, Нейде.

Ми знову перетнулися поглядами. І цього разу я бачила в його очах щось таке, від чого моє серце забилося ще швидше. Нейд не відводив погляду — дивився так, ніби мої очі були найприємнішим краєвидом у світі. Я затамувала подих. Невже зараз?..

І тут тишу розірвав звук дзвінка — почалася четверта пара. Я різко вскочила, вирвавши свою руку з його — Нейд спокійно її відпустив, ніби цей жест для нього нічого не значив, ніби він щойно не дивився в мої очі так, що перехоплювало подих.

— Мені час бігти. Бувай! — кинула я і, не озираючись, майже побігла до дверей.