Розділ 15.1

МУІРН

Ліадайн

Мама не повернулася ні вночі, ні вранці. Нейд залишився зі мною про всяк випадок і провів мене до академії. Перші дві пари тягнулися надто довго, я майже не слухала викладачів, хвилюючись за маму. Чи все в неї добре? Чому вона нічого мені не повідомила? Невже навіть в магічному світі лікування таких травм проходять важко? Я ж бачила, як Дем легко прибрав мій старий шрам. Мені чомусь думалось, що і з маминою ногою теж буде швидко і легко.

Коли пролунав дзвінок на третю пару, я затамувала подих. Прийде мама чи ні? А якщо ні, то хто проведе пару?

Та довго мені чекати не довелося. Вже за хвилину двері відчинилися і увійшла мама — кивнула мені, ніби нічого не трапилося, і почала заняття. Сьогодні ми вивчали відмінності різних снодійних зіль. Тема була цікавою, я захопилася, тому не відразу помітила, що з маминим настроєм щось не те. Вона чіплялася до кожної помилки, бурчала, а до мене майже не підходила, хоча зазвичай завжди крутилася поруч, перевіряючи, чи в мене все виходить.

Коли пара скінчилася, мама підійшла до мене і тихо сказала:

— Зайди до мене в кабінет.

І пішла геть.

Я прибрала на своєму столі, зібрала речі і пішла до неї. Мама стояла біля вікна, задумливо дивлячись на сад, і навіть не повернулася відразу.

— Як ти, мамо? — спитала, кинувши сумку в крісло і підходячи до неї ближче. — Твою ногу вилікували?

Мама різко розвернулася і, сердито склавши руки на грудях, почала висувати претензії:

— Навіщо ти розповіла Дему про мою ногу? Хто тебе просив, Ліа?

Я не розуміла, чому мама така сердита. Вона б мала радіти, що їй допомогли і тепер нога більше не турбуватиме її.

— А що не так? — можливо, я чогось не розуміла в цих магічних лікуваннях і щось дійсно пішло не так? — Виникли якісь проблеми під час лікування?

— Ні, все добре. Але навіщо ти це зробила?

Я опустилася в крісло і подивилася на неї з-під лоба. Мама дійсно не розуміє? Чи то я дурна і зробила щось не те? Як же складно з цією магією. І мамою теж.

— Я хотіла тобі допомогти! Щоб нога не боліла!

— А я просила в тебе цієї допомоги? — мама відійшла від вікна і встала навпроти мене. — Чи ти думаєш, я б не пішла до лікарні сама, якби хотіла?

Я повільно видихнула, згадуючи все, що я знала з психології. Тільки от вести розумних бесід з мамою не хотілося. Розумом там і не пахло. Тільки емоціями, що брали верх над здоровим глуздом.

— Тобі подобалось ходити з хворою ногою?

— Ти не розумієш… — процідила мама крізь зуби, відводячи погляд вбік, ніби їй не хотілося всього говорити. Але я не збиралася задовольнятися дурними відмовками.

— То поясни.

— Ти була малою і не пам’ятаєш, через що я пройшла. А мене досі тіпає від думки про медичні втручання.

Тепер я почала розуміти причину. Та травма залишила не лише фізичний слід, а й психологічний. І мама навіть не намагалася з цим розібратися.

— То тебе просто тригернуло? Чи що?

— Не тільки. Я не хотіла, щоб Дем взагалі знав. Та ще й лікував мене.

— Чому?

І чого мама так любить секрети? Я втомилася від них. Я хотіла знати більше — чим вона живе і що думає.

— Тому!

Але вона навіть не спробувала вигадати хоч щось — просто відмахнулася, ніби я чужа людина.

— Дуже детальна відповідь!

— Це тебе не стосується, Ліа.

Мама розвернулася і знову підійшла до вікна. Сама покликала мене, а тепер уникає розмови. Чи вона просто хотіла висунути претензії?

— А що мене стосується, мамо?

— Займися навчанням і не лізь в моє життя, — мама навіть не повернулася. — Я сама дам собі раду.

Я тихо пирхнула. Аякже! Дасть вона собі раду! Так я й повірила.

— Тебе так дратує, коли за тебе хвилюються? — я намагалася говорити спокійно, але гіркі сльози образи вже підкочували до очей.

— Мене так дратує, коли за мене вирішують інші.

Я підхопилася з крісла й закинула сумку на плече. Я не хотіла продовжувати цю розмову — інакше розплачуся. Я їй допомагала, хвилювалася, а вона у відповідь що? Претензії?

— Та пішла ти! Більше хвилюватись за тебе не буду.

Я розвернулася і, грюкнувши дверима, вилетіла з маминого кабінету, не чекаючи, поки вона щось відповість. Думала, вона вибіжить за мною, але ні — навіть не визирнула. Ну і не треба! Я майже бігла, збираючись сховатись в найближчому туалеті і тихенько поплакати, коли на черговому повороті зіткнулася з Араном.

— Вибач, — буркнула я і хотіла вже бігти далі, коли він схопив мене за лікоть і зупинив.

— В тебе щось сталося?

Я не хотіла відповідати. Менше за все я хотіла ділитися з цим хлопцем особистим. Але він не відпускав і дивився на мене з якоюсь дивною сумішшю співчуття і цікавості. Я вагалася. Сказати чи ні? Чи краще огризнутися, вирвати руку і втекти туди, де мене ніхто не побачить і не почує?