Розділ 14.2

— Ти впевнена? — Дем скептично здійняв брову.

— Місця вистачить, — я криво всміхнулася — в пам’яті відразу спливли наші ночі часів мого навчання в академії. — Майже як в твоїй бібліотечній кімнатці.

Дем повільно видихнув і похитав головою, ніби засуджував навіть думку про те, щоб лягти разом. Та тільки кутик його губ, що ледь помітно смикнувся, видав — десь в глибині душі він був не проти заснути в моїх обіймах. А без обіймів на такому вузькому ліжку точно не вийде.

— Кетто, я ж не про це.

Я ледь стрималася, щоб не розсміятись. Невже Дем боїться спати зі мною разом? Чи він досі до мене небайдужий і хвилюється, що не стримається? Але ж він надто втомлений, щоб… Ой, ні, краще про це не думати, інакше я вже сама не захочу з ним разом спати. Чи захочу? Я заплуталася.

— Деме, ти втомлений. Ти мене лікував кілька годин. Ти зараз звалишся. Досить зображати героя, лягай нормально. В кріслі ти не виспишся.

Дем примружив очі, ніби намагався зазирнути мені в голову і зрозуміти, що я замислила, важко зітхнув і нарешті опустився поруч на ліжко. Влігся на спину і навіть голову відвернув, ніби бачити мене так близько здавалося йому нестерпним. Місця відразу стало катастрофічно мало — це ліжко дійсно не підходило для двох. Я спробувала вмоститися зручніше, але коліна весь час впиралися в Дема. Права нога аж просилася до нього. І я здалася.

Легким невимушеним жестом я закинула ногу на Дема і поклала руку йому на груди. В ту ж мить я відчула, як він напружився і завмер, а серце забилося швидше під моєю долонею. Невже його досі так хвилює моя близькість? Але ж він сам запропонував залишитись друзями. От дивний!

— Тобі зручно, Кетто? — мені здалося, чи в його голосі чулися хрипкі нотки? Оце так! Після стількох років!

Я підсунулася ще ближче і вмостила голову в Дема на плечі.

— Тепер — так, — і захихотіла йому в шию.

Дем повільно, шумно видихнув.

— Кетто, ти знущаєшся наді мною?

— Ні. Тут просто місця мало.

З хвилину Дем мовчав і я вже подумала, що він змирився з моєю близькістю, коли він знову заговорив.

— Опусти ногу нижче, Кетто.

Тільки зараз я усвідомила, де саме лежала моя нога, вірніше, коліно. Я прикусила губу, щоб не захихотіти, бо це вже точно було б відвертим знущанням над Демом. А він же мені допоміг. Не гарно сміятися над ним.

Але ж який чоловік! Схоже, я дійсно досі його хвилюю.

— Боїшся, що… — почала я.

Але Дем не дав мені договорити.

— Боюся, що ти уві сні коліном мене вдариш, — сердито буркнув він.

Я все ж опустила ногу нижче.

— Хіба колись таке було?

— Ні. Але ти підступна.

— Та не вигадуй! — я захихотіла, видихаючи повітря йому в шию.

Дем важко зітхнув.

— Ти навмисно мене дражниш?

— Ні, воно саме так виходить. Ти ж знаєш, як на мене впливає твоє лікування.

— Знаю. Тому і не хотів лягати поруч.

Він що вирішив, що я буду до нього лізти? Розмріявся! В мене є принципи і гордість. Пожартувати трохи, подражнити — так, але нічого більше я собі дозволяти не збиралася.

— А я думала, ти виснажений після лікування і думаєш лише про те, як би виспатися.

Я знала, що ходжу тонкою кригою, але мені так подобалось дивитись на реакцію Дема. І, лежачи зараз так близько до нього, я з сумом усвідомила — скучила. Мені не вистачало його тепла, його обіймів, розмов перед сном.

— З тобою виспишся, — буркнув він.

Я не стрималася і притулилася носом до його шиї — знайомий аромат цитрусів і хвої огорнув мене. Я вже встигла забути, як любила ці його парфуми — терпкість лісу і солодка свіжість фруктів.

— Ти пахнеш так само… — прошепотіла, ховаючи обличчя на його шиї, і здивувалася тому, як зрадливо тремтить мій голос.

— Ти теж.

Я дійсно майже все своє життя користувалася одними парфумами — вони пахли лимонним листям з нотками жасмину, так, ніби я опинилася біля лимонного дерева.

Ми мовчали. Тільки дихали якось важко і серце Дема билося надто швидко під моєю долонею, перегукуючись з моїм власним прискореним серцебиттям. Я почувалася трохи ніяково, ніби пам’ять взяла і перенесла мене на двадцять років назад. Хотілося стерти всі ці роки між нами і почати спочатку, прожити життя так, як ми колись планували. Але час не повернеш, помилки не виправиш і життя наше вже ніколи не буде таким, яким уявлялося. І від цього на душі раптом стало так сумно, так боляче, що я знову прикусила губу — тепер вже не сміх рвався назовні, а сльози.

— Засинай, Кей, тобі треба відпочити.

Дем ніби відчув мій стан, знайшов мою руку і стиснув в своїй — так м’яко, ніжно, що стримуватись далі не було сили. Я тихо схлипнула, відчуваючи, як щоками котяться сльози і падають Дему на шию.

— Ти чого? — схвильовано запитав він.

— Не знаю… — я не хотіла зізнаватись, про що думала. Не треба і йому цього болю. Він і так надто багато через мене страждав. — Втомилася, мабуть.

Дем обережно розвернувся на бік і притиснув мене до себе, огорнув своїми теплими обіймами. Його рука повільними, ніжними рухами гладила мою спину, заспокоюючи. Та тільки від цього тепла на душі ставало ще важче. Я сховала обличчя в Дема на грудях і тихо схлипнула.

— Дякую, що вилікував мою ногу, — до мене тільки зараз дійшло, що я забула подякувати Дему. От дурепа!

— Спи вже, нещастя моє, — тепло сказав він і… поцілував мене в маківку.

Дем хотів мене заспокоїти, а вийшло навпаки. Від цього легкого дотику його губ мене остаточно зірвало. Вже не стримуючись, я затряслася в риданнях.

— Ще мені твоїх істерик не вистачало посеред ночі…

Дем відсторонився і я, думаючи, що він зараз втече в крісло, відчайдушно вчепилася в його футболку. Та він і не думав тікати. Дем поклав долоню мені на голову і я відчула, як з неї потекла заспокоююча магія. Відразу полегшало, мене перестало трясти в риданнях, дихання стало рівнішим. Я відчула, як в голові почало туманитися, ніби я провалювалася в сон. Реальність поступово відступала, а разом з нею біль і тривоги. Останнє, що я пам’ятала, перш ніж провалитися в сон — легкий, майже невагомий поцілунок в кутик губ.