Розділ 14.1

МУІРН

Кетта

Темрява повільно відступала. Голосів не було, мене ніби огорнула тиша. Я знову відчувала власне тіло і, на щастя, болю не було. Я розплющила очі — я лежала в невеликій одномісній палаті, зліва від мене в кріслі сидів Дем і, здається, спав. Я сіла на ліжку й уважно роздивилася свою ногу. Навіть при тьмяному світлі нічної лампи я побачила, що шрамів більше немає. Татуювання теж було на місці. Я поворушила пальцями, торкнулася кісточки — жодного болю. Тільки слабкість, але так завжди бувало після зцілення. Пам’ять відразу ж підкинула спогади про те, як я ледь не накинулася на Дема з ножем і мені стало соромно.

— Деме… — тихо покликала я, сподіваючись, що він просто відпочиває, а не спить.

— Що? — буркнув він, не повертаючи голови.

— Підійди до мене, будь ласка, — попросила я.

— Я сплю.

— Не спиш.

— Що ти хочеш? — Дем все ж таки розплющив очі й повернув до мене голову.

Я поплескала на ліжку поруч з собою, запрошуючи його присісти.

— Підійди.

Дем важко видихнув, ніби сама думка про те, щоб сісти зараз біля мене здавалася йому нестерпною, але все ж підійшов і сів поруч.

— Що таке? — він подивився на мене і я не знала, чого більше в його очах — втоми чи невдоволення. І від цього я ще більш паскудно себе відчувала.

— Пробач мені, Деме. Я поводилася жахливо.

Я притулилася лобом до його плеча — дивитись в очі було важко.

— Все добре, я вже не злюся, — Дем торкнувся моєї голови, ніжно провівши долонею по волоссю.

— Не схоже, — я не стримала смішка, але голови так і не підняла.

— Ти визнала свою провину і вибачилися. Як я можу тепер злитися? — тепер вже Дем посміювався.

— Все так просто? — я все ж відірвалася від його плеча і подивилася в очі. Дем дійсно усміхався — трохи втомлено, але ж усміхався.

— А ти думала? — він усміхнувся трохи ширше.

Зараз би відпочити, але я дуже хотіла пояснити Дему, чому відреагувала настільки бурхливо. Він не повинен думати, що я неадекватна істеричка. Я і так вже стільки разів поводилася як дурепа, але цього разу взагалі пробила дно.

— Деме, ти тільки зрозумій мене… — я важко зітхнула і зробила паузу, підбираючи правильні слова. — Для мене спогади про лікарню дуже болючі. Ти не знаєш, що я пережила з тією ногою, скільки болю і незручностей, як заново вчилася ходити. Я просто злякалася… І я б… я б ніколи тебе не порізала. Я просто… дурепа. А ще ця нога, цей біль був для мене ніби покаранням — за те, що втекла на Землю. Я не хотіла її лікувати.

Я замовкла. Дем теж мовчав. Тільки дивився на мене цим своїм втомленим поглядом.  

— Ти загрузла в болоті болю, страждань, почуття провини та самобичування, — Дем обережно торкнувся моєї долоні і переплів свої пальці з моїми — якось надто не по-дружньому, але мені зараз було байдуже. — І не хочеш приймати руку допомоги. Не треба так, Кетто. Я не можу дивитися, як ти себе в цьому топиш.

— То не дивись, — я відвернулася й спробувала висмикнути свою долоню з його, але Дем тільки міцніше стиснув мої пальці.

— Не можу.

Я повільно видихнула. Сперечатись зараз мені не хотілося — і я, і він надто втомилися. Я кинула погляд на годинник, що висів на стіні — майже дві години ночі. Це що вони так довго мене оперували?

— Аона нас не відпускає додому? — я вирішила змінити тему, поки ми знову не посварилися.

— Відпускає. Але як ти це собі уявляєш? — Дем усміхнувся і все же відпустив мою руку.

— А що не так? — не розуміла я.

— Аона на роботі не має права створювати портали. Я знесилений. Ти теж слабка. Нейд вже спить, мабуть. А пішки ми не підемо. Залишимось тут до ранку, а тоді я зв’яжуся з Нейдом. Спи, Кетто.

Дем встав і попрямував до крісла. І тут до мене дійшло: він збирався спати в ньому, сидячи. Я не могла цього дозволити. Не після того, як він кілька довгих годин допомагав Аоні вилікувати мою ногу.

— А палати з двома ліжками не було?  

Дем зупинився і обернувся до мене.

— Ти ж знаєш, що за правилами тебе мали перевірити і визначити, як треба лікувати. Так завжди відбувається, коли лікують наслідки медицини іншого світу. Ми з Аоною чудово знали: ти чекати не станеш. Тому Аона тихенько провела операцію без всіляких дозволів і поклала тебе в палату, яка ще значилася за якимось хворим, який ввечері відпросився додому.

Я посунулася ближче до стінки і поплескала долонею поруч з собою. Знову.

— Лягай зі мною. Місця вистачить.

Дем подивився на мене так, ніби я пропонувала щось непристойне. Він мав такий кумедний вигляд, що я не стрималася і розсміялася.

— Та лягай вже. Не чужі ж люди.

Дем подивився на мене, потім на ліжко і знову перевів погляд на мене. Його брови насупилися, а в погляді читалася суміш здивування і недовіри. Невже не ляже поруч? Надто гордий? Чи впертий? І хоч мені було жаль Дема, але всю ніч я його не збиралась вмовляти. Не хоче спати зі мною, то й не треба.

____________

Як думаєте, Дем все ж погодиться лягти поруч? ;)