Розділ 13.2

Довго лежати у ванні я не могла — все ж таки на мене чекали на кухні. Трохи розслабилася, намазала ногу маззю, вдягла теплі шкарпетки і вийшла до всіх. Ліадайн з Демом якраз закінчували салат, весело підспівуючи під земну музику. Ні, я знала, що Дем любить її, але бачити, що вони разом не тільки готують, а ще й співають під одну музику — було вище моїх сил. Де там моя антистресова пляшечка лимонного лікеру?

Я дістала пляшку з шафи, налила собі повний келих і вмостилася за столом, з насолодою вдихаючи аромати вечері. Їсти хотілося страшенно! А ці аромати тільки посилювали відчуття голоду.

— Це винний келих, Кетто, — Дем подивився на мене з осудом. — Для лікеру треба менший.

— Я втомилася. Мені не до етикету. Краще скажи мені, що ти в мене вдома робиш?

— Готую, — Дем широко усміхнувся. От що за людина? Смішно йому!

— Я тебе наче в гості не запрошувала.

— Мене Ліадайн запросила, — Дем демонстративно додав лимонного соку в заправку і полив нею салат. І знає ж як мною маніпулювати, негідник такий!

Я зробила кілька повільних ковтків і заплющила очі. Кислувато-солодкий лікер з пряними нотками приємно розтікся по язику. Хотілося просто сидіти і мовчати, насолоджуючись напоєм, але в мене були питання.

— Ліадайн, — я розплющила очі й подивилась на дочку, — а чому ти взагалі вдома? Ти ж переїхала до академії жити.

— Передумала там жити, — Ліадайн дістала деко з картоплею, запеченою зі спеціями, томатами і сиром, і почала розкладати на тарілки. — Краще я буду жити з тобою. Ти ж не проти, мамо?

Вона подивилася на мене цим своїм пронизливим поглядом, ніби намагалася проникнути в самісіньку душу. От знає ж куди бити! І в кого вона така?

— Я тільки «за». Якщо ти, звісно, не будеш запрошувати гостей без попередження.

Я примружила очі, спостерігаючи за реакцією Дема. Не те щоб я була дуже проти його компанії, але в певні моменти мені не хотілося знаходитися під прицілом його уважних очей.

— Дем мене вчив пекти лимонний пиріг.

І знову пряме влучання! Ну що за дитина? Чи вони з Демом зговорилися? Стоп. Дем. Вона ж сказала саме «Дем», а не «ректор Деммін». Що за?..

— Та не дивись ти так на мене, Кетто! Дірку все одно пропалити не вийде, — Дем чудово зрозумів мій натяк. — Не хочу я, щоб Ліа зверталася до мене офіційно.

— Ну звісно! Ви ж такі друзі вже! — пирхнула я.

Десь всередині неприємно заворушилися ревнощі — мене страшенно дратувало, що дочка так швидко знайшла спільну мову з Демом. Хотілося струснути їх обох і нагадати: ви чужі! Але ще більше хотілося стукнути себе — за те, що зруйнувала можливість зробити нас трьох одною сім’єю. І саме тому я злилася, коли бачила, що Ліадайн з Демом добре спілкуються.

— Ще й музику однакову слухаєте, — продовжила бурчати. — Звідки ти взагалі, Ліа, дізналася про це кантрі? Це ж старий виконавець. Баба Валя точно таке не слухала.

— Батько Аліси його слухав. Ти ж пам’ятаєш Алісу? А її батька? — Ліадайн так на мене подивилася, що хотілося відкрити портал і переміститися кудись подалі, бажано в інший світ.

Я одним махом випила весь лікер в келиху, щоб хоч трохи стало легше. Не стало. Біль повернувся. І та розмова між нами, після якої я три роки не бачила дочки пригадалася майже дослівно. Навіщо вона так? Навіщо продовжує колоти гострим ножем своєї образи? Я ж щосили намагаюся все виправити.

— Не біси маму, Ліадайн, — тихо, але доволі суворо сказав Дем, глянувши на мою дочку з легким осудом.

Ліадайн опустила очі й почала мовчки розкладати на тарілки смажене м’ясо. Я спіймала погляд Дема і кивнула йому, дякуючи за підтримку. Іноді Ліадайн була просто нестерпною, а мені було важко робити їй зауваження — не хотілося псувати стосунки і ставати поганою, суворою матусею. Але й мовчати, дозволяючи дочці відпускати шпильки в мій бік — теж не варіант.

Вечеря пройшла спокійно. Ліадайн більше не згадувала нічого неприємного, не кидала натяки, а з цікавістю слухала мою розповідь про Варн. Спробувавши ягоди морасси, вона сказала, що тепер вони в неї улюблені. І обіцяла спекти булочки з нової книги рецептів.

— А в нас вона не росте?

Я й сама мріяла про те, щоб виростити морассу в своєму саду, але жодна спроба досі не мала успіху.

— На жаль, ні. Я експериментувала з зіллями для ґрунту, але їй потрібна певна температура — більш холодна, ніж в Муірні. Звісно, можна обплести її заклинанням, але його довелось би підтримувати зарядженим магією камінням. Постійно. А це доволі дорого. Дешевше переміститися до Варну і назбирати в лісі.

— А ти мені колись покажеш цей світ? — кожного разу, як я розповідала дочці про якийсь новий світ, вона загоралася бажанням його побачити.

— Колись покажу. Думаю, на зимових канікулах можна буде кудись відправитися.

Ліадайн аж просяяла від щастя. Іноді її так легко порадувати, а іноді — геть не знаєш, що в неї в голові.

Я добряче наїлася, поласувала лимонним пирогом, який Дем і Ліа робили разом, і тепер повноцінно розслабилася. Настрій був хороший. Але тривав він недовго. Дем допив лікер, відставив келих на стіл і уважно на мене подивився. І його погляд мені не сподобався. 

— А розкажи-но мені, люба Кетто, що в тебе з ногою, — тон Дема не віщував нічого доброго.

— А що в мене з ногою? — я не одразу зрозуміла, що він мав на увазі.

— Покажи ноги, — сказав він.

— Повністю? — я не втрималася від легкої грайливості. На мені була домашня спідниця до середини стегна і високі шкарпетки, тож більшу частину моїх ніг він бачив і так.

— Покажи ноги, Кетто! — процідив крізь зуби Дем таким тоном, що я не сумнівалася: він вивчить їх аж до того місця, з якого вони ростуть, якщо знадобиться.

— Та що таке? — я навіть розгубилася.

Кинувши в мене вельми промовистий погляд, Дем схопив мене за праву ногу і, поклавши її до себе на коліна, стягнув шкарпетку. О ні! Адже він може шрами під татуюваннями помітити! Я спробувала вивільнити ногу з його хватки, але Дем мене міцно тримав.