Розділ 13.1

ВАРН / МУІРН

Кетта

Я ніколи не любила світ Варн — там завжди було холодно, навіть влітку, але їх надзвичайна рослинність змушувала мене періодично навідуватися в місцеві ліси. Муірн з Варном не надто активно контактували — надто різні культури, надто різне життя. Знайти в наших крамницях якісні трави з Варну — велика удача, тому я воліла мандрувати їх лісами самостійно.

Другий день поспіль я виходила до лісу ще до світанку. Небо над Варном було затягнуте важкими сірими хмарами, і навіть удень світла тут завжди здавалося менше, ніж у Муірні. Мороз щипав обличчя, а кожен видих перетворювався на густу білу пару. Я щільніше закуталася у в’язаний шарф, перехопила зручніше свій магічний посох і рушила знайомою дорогою до лісу.

Варнські ліси були красивими, але красу цю створювали зовсім не затишок і не привітність. Вона була дикою, суворою й абсолютно байдужою до людей. Високі дерева здіймалися над землею темними колонами. Їхні масивні корені випирали з-під землі, зміями переплітаючись між собою й утворюючи справжні пастки для ніг. Каміння траплялося всюди — гостре, слизьке від льоду, наполовину приховане під снігом. Стежки петляли між пагорбами й ярами так химерно, що варто було трохи відволіктися — і вже важко зрозуміти, звідки прийшла. Місцями дорога різко йшла вгору, потім так само стрімко спускалася вниз. Для здорової людини це було просто незручно. Для мене — виснажливо. Кожен підйом нагадував про стару травму.

Я впиралася в землю посохом і вперто продовжувала йти, але біль усе одно поступово накопичувався в нозі. Спочатку він був ледь помітним, потім ставав настирливим, а ближче до обіду ставав майже нестерпним. Але я терпіла. Я давно звикла до цієї болі. Вона нагадувала мені, якою дурною я була, коли вирішила втекти від Дема на Землю.

На одній із галявин під засніженими гілками мені вдалося знайти першу сьогоднішню здобич — вальтеріс, сріблястий мох, що набуває найкращих властивостей саме взимку. Він ріс просто на каменях, утворюючи м’які подушки попелясто-зеленого кольору з тонкими срібними прожилками. У висушеному вигляді цей мох використовували для деяких цілющих зіль. Я обережно зрізала кілька великих пластів і склала до сумки.

Трохи далі, на південному схилі, де дерева стояли рідше, росли кущі шайрени — темно-зелені листки цієї рослини не боялися навіть найсильніших морозів. Саме листя й цінувалося найбільше — його додавали до зігріваючих зіль. Мені довелося добряче повозитися, розгрібаючи сніг навколо цих кущів.

Потім були ягоди. Світло-блакитні ягідки морасси варнської, що росли гронами просто під шаром снігу і нагадували дикий виноград. Їх використовували не тільки для зіль, з них також готували десерти, вина і лікери. Їх смак нагадував суміш винограду з лохиною і м’ятою. Я зібрала їх чимало — переважно, для вина і лікеру, а ще хотіла пригостити Ліадайн. Можливо, вона захоче спекти традиційні варнські булочки з морассою. Я навіть купила для неї кулінарну книгу з варнськими рецептами.

І найцінніша знахідка дня — кілька кущів тіарелю. Його круглі перламутрові ягоди використовували в дорогих зіллях для відновлення магічних сил. Заради них я сюди й прийшла. Саме через них і довелося лізти на черговий засніжений схил.

До середини дня я вже відверто втомилася. Нога боліла так, що хотілося просто сісти на якийсь камінь і більше нікуди не йти. Але я вперто продовжувала пошуки. Запаси самі себе не поповнять.

Коли сонце почало хилитися до горизонту, я нарешті повернулася до міста. Гуляти варнськими лісами після заходу сонця — найбільша дурість на світі. Саме в цей час прокидаються місцеві магічні створіння і далеко не всі з них миролюбиві.

Дорога до готелю видалася навіть важчою за лісові схили. Впертість, на якій я трималася весь день, поступово зникала, і тепер організм аж кричав про те, наскільки він втомився.

Опинившись у своєму номері, я опустила сумку на підлогу й кілька хвилин просто сиділа на ліжку, дивлячись у вікно на засніжені дахи Варна. Хотілося просто впасти й заснути. Залишитися тут ще на одну ніч було б розумно. За ніч я б відпочила, спокійно поснідала і вже потім вирушила додому. І я майже вирішила так зробити, але…

Я згадала про дочку. Я встигла скучити за Ліадайн за ці два дні. Можливо, навіть, зазирну до неї в гуртожиток після того, як розкладу трави та ягоди і полежу в гарячій ванні. Та й сама перспектива прокидатися на світанку, щоб встигнути повернутися до роботи, зовсім не тішила. Треба повертатися сьогодні.

Тож я знову одягла куртку, замоталася шарфом, взяла посох і попрямувала до міжсвітового порту. Навіть увечері там було людно. Великі портальні арки світилися м’яким блакитним сяйвом, приймаючи й відправляючи мандрівників між світами. Хтось поспішав у справах, хтось повертався додому, хтось лише починав свою подорож.

Я показала документи, оплатила перехід, дочекалася своєї черги й увійшла в портал. Світ навколо розчинився в потоці світла. А за мить холодний Варн залишився позаду. Переді мною знову був Муірн. Я швидко дісталася дому громадськими порталами, але опинившись біля паркану, здивовано завмерла — в домі горіло світло. Невже Ліадайн прийшла додому? Але чому? Щось сталося? Посварилася з сусідками по кімнаті?

Щоб не мучити себе здогадками, я рішуче пішла вперед. Відкривши двері, я завмерла знову. На кухні кипіла робота — Ліадайн готувала вечерю, а допомагав їй з цим Дем. Поруч на дивані сидів Нейд, пив вино і клацав пальцями в такт музиці. Веселий у них вечір, нічого не скажеш!

— Це що за вечірка? — буркнула невдоволено, ставлячи посох біля стіни й знімаючи черевики. Більш за все я зараз хотіла поїсти, помитися і впасти в ліжко, а не бачити Дема на моїй кухні.

— І тобі доброго вечора, Кетто, — усміхнувся Дем, відриваючись від м’яса на сковорідці. — Чого така похмура?

— Якби ти два дні бігав по лісам Варну, то теж би не радів життю.

— Ти ніколи не шукала легких шляхів, Кей.