Розділ 12

МУІРН

Дем

Мене ніяк не залишало відчуття, що Ліадайн — моя дочка. І ніякі слова Кетти не могли змінити його. Я знав, що Кетта не стала б мені брехати в такому важливому питанні, але… Можливо, вона сама не знала правду. Я сподівався на це. Надто вже великими були магічні здібності Ліадайн для людини, чий батько не мав магії. Ліа була сильнішою за Кетту, а цього не могло бути, якщо вона лише наполовину маг.

Щось не сходилося. І варіантів було лише два: Ліадайн — аномалія, або ж вона — моя дочка. Кетта навряд чи встигла провести ніч з кимось ще після тої нашої сварки двадцятирічної давності, адже вона наступного ранку вже вирушила на Землю. А в немагічному світі зустріти мага — рідкість. Та й навряд чи вона після переміщення спала зі всіма підряд. Не така вона. Навіть коли зла і ображена.

Майже весь вільний час я проводив за читанням. Знаходив старовинні книги з магії, шукав у них відповіді — і не знаходив. Жодна книга не говорила, що подібна аномалія можлива. Все вказувало на те, що батько Ліадайн — маг. І тоді це точно я.

Тільки перевірити свої підозри я не міг. Кетта не захоче варити зілля на визначення батьківства, вона вперта, а в мене не було інгредієнтів, та й досвіду у варінні такого складного зілля. Ліадайн теж треба було б щось пояснити. Але як? Я не міг просто підійти до неї і сказати: «В мене є припущення, що ти моя дочка. Давай перевіримо це зіллям?». Якщо зілля покаже, що вона мені не дочка, незручно буде нам обом. А я не хотів псувати з нею стосунки. Я прив’язався до Ліадайн. Дуже. І це було ще одною причиною, чому я не хотів перевіряти батьківство зіллям. Я боявся отримати підтвердження того, що вона мені чужа. А так міг уявляти її своєю. Іноді в ілюзії жити краще. Там я міг бути щасливим. Реальність розчаровувала.

Та й у будь-якому випадку діяти за спиною Кетти означало викликати її гнів. Тому навіть якби я захотів перевірити — через зілля я не міг би цього зробити не поскандаливши з нею. А скандалити я не хотів. Втомився. Дуже втомився. Кожна наша сварка відлунювала болем в моєму серці. І я не хотів додавати нового.

Єдиним варіантом перевірити ймовірне батьківство була магічна посвята. Зазвичай її проходили з батьком у дитинстві, але якщо батька не було чи він не мав магічних здібностей, то посвятити до магії міг будь-який близький чоловік. В теорії навіть чужий, але так ніколи не робили. Якщо після посвяти у Ліадайн з’явиться дар регенерації — вона точно моя дочка. Адже його я міг передати лише власній дитині.

Залишилося лише вмовити Кетту не тільки влаштувати посвяту Ліадайн, а й стати на ній її «названим батьком». І це було завдання із зірочкою. Я не міг не помітити, що Кетта ревнує дочку до мене. Її злить, що я ставлюся до Ліадайн як до своєї дочки і що вона теж до мене тягнеться. Доведеться дуже постаратися, щоб вона дозволила мені провести посвяту. Для цього треба якось налагодити наші стосунки.

Звісно, не тільки для цього. Я все ще плекав надію, що одного дня знову почую «кохаю тебе» з вуст Кетти, що ми зможемо стати сім’єю. І ніколи не полишу сподіватися. Якою б Кетта не була — я не міг витравити її з серця. Можливо, я просто був від неї залежним, можливо, моє кохання було хворим, але мені подобалося хворіти нею. Я не хотів одужувати.

Я перевів погляд на годинник на стіні — перша ночі. Час спати вже, але сон не йшов. Я хотів переглянути ще одну книгу, яку знайшов для мене маг Кадвалар. Я майже відчував, що в ній є щось важливе.

— Ще півгодини посиджу, — пообіцяв собі й пішов робити чай.

Звичка говорити вголос з самим собою прийшла разом із самотністю. Я давно звик жити один, але не звик до тиші. Іноді доходило до того, що озвучував вголос слова, які б хотів сказати Кетті, але не наважувався.

— Ти старий дурень, Деме, — гірко всміхнувся, додаючи до чаю лимон. Не тому що хотів кислинки — лимон нагадував про Кетту. Завжди. — Надто ти м’який з нею. Давно вже треба було взяти її наступом.

Я важко зітхнув і, зробивши ковток чаю, повернувся за стіл. Прогорнув кілька перших розділів — не те. Інформація в книзі була цікавою, але в ній нічого не говорилося про спадкування магії. Я продивився третину книги — це був доволі великий том — і вже збирався закрити її і піти нарешті спати, коли очі зачепилися за доволі цікавий розділ.

В ньому розповідалося про поодинокі випадки появи великого запасу магії в дитини, якщо в одного з батьків магія була не розвинена чи заблокована, і ще рідші — коли великий запас був у дідуся з бабусею. Іноді батькам дістається невеликий запас, але це потім компенсується в наступному поколінні.

Це могло б хоч щось пояснити, але був нюанс. Навряд чи чоловік Кетти мав заблоковану магію, адже він з немагічного світу. А батьки Кетти не були надзвичайними магами. Її мати мала середній запас, а батько трохи вище середнього. Я знав це, бо цікавився в нього.

Отже, логіка підказувала — Ліадайн не може бути дочкою чоловіка без магії. І серце підказувало — вона моя. Була лише одна проблема — як донести це Кетті так, щоб вона мене хоча б вислухала?

Я зручно вмостився у ліжку і кинув погляд у вікно — Кассіопея сяяла як завжди. Мовчазна і байдужа. Хоча іноді мені здавалося, що в її тихому сяйві ховається обіцянка кращого життя, підтримка. Але то були лише мої фантазії.

Я заплющив очі, намагаючись прогнати з голови думки. Але вони вперто кружляли, не даючи мені заснути. Сумніви змішувалися з підозрами, боляче кололи, заплутували мене. Я вже не знав, що і думати. А що, як я помиляюся? Що, як не врахував якийсь нюанс? Що, як тішу себе ілюзією і Ліадайн ніяка мені не дочка? Можливо, вона дійсно аномалія. Можливо, наші маги недостатньо добре вивчали немагічні світи і чогось не знають про таких дітей, як Ліадайн.

Я потер обличчя долонями. Ні, геть всі ці думки! Треба хоча б трохи поспати.

Ранок не приніс полегшення. Я мало спав і відчував себе розбитим. Хотілося накритися ковдрою з головою і знову заснути, але в мене була купа справ. Встав через силу, прийняв прохолодний душ, випив кави і потрохи почав оживати.