Розділ 11.1

МУІРН

Ліадайн

В понеділок мені прийшла в голову одна ідея і не стала її відкладати. Я попросила Нейда відвести мене до архімагеси Тіррени. Сніг тихо рипів під ногами, коли ми з Нейдом ішли вузькою вулицею між будинками. Уже почало темніти і ліхтарі вздовж дороги світили м’яким жовтуватим світлом. Після занять я почувалася втомленою, але приємно зібраною. Понеділок видався важким: дві практики, купа теорії, ще й тренування з бойової магії. Проте замість того, щоб повернутися в гуртожиток і завалитися на ліжко, я все ж вирішила скористатися пропозицією архімагеси Тіррени. Якщо вже є можливість повчитися в неї, було б нерозумно її ігнорувати.

Нейд ішов поруч мовчки, засунувши руки в кишені куртки. Холод його, здається, взагалі не хвилював. На шарфу й волоссі осіли сніжинки, але він навіть не звертав на це уваги.

— Цікаво, — я перша порушила тишу, — чому архімагеса Тіррена взагалі вирішила мені допомагати?

— Бо їй нудно. Або вона здогадується, що ти можеш бути дочкою Дема.

— Але нічого нікому не скаже.

— Ні, — Нейд зітхнув. — Вона хитра й потаємна.

Будинок архімагеси виявився гарним, з великим садом. З вікон лилося тепле, м’яке світло, ніби запрошуючи зайти всередину і зігрітися. Нейд зупинився біля воріт.

— В мене є справи. Повернусь за тобою за 3 години. Якраз встигнеш на вечерю в академії.

— Добре, дякую.

Він кивнув і пішов геть, а я кілька секунд дивилася йому вслід, перш ніж повернутися до будинку. Потім піднялася сходами й постукала у двері.

Відчинили їх не одразу. За кілька хвилин на порозі з’явилася дівчинка років одинадцяти — з темно-рудим волоссям і яскравими блакитними очима. Вона уважно мене оглянула.

— А ти хто?

Я трохи розгубилася. Не тому, що злякалася питання — просто я взагалі не очікувала побачити тут дитину.

— Я Ліадайн. Я прийшла до архімагеси Тіррени. Вона ж тут живе?

— Так. Проходь.

Дівчинка одразу відійшла вбік, пропускаючи мене всередину, а потім крикнула:

— Бабусю Тіррено! Тут до вас Ліадайн прийшла!

Десь з глибини будинку почувся голос:

— Зараз спущуся. Проведи її у вітальню.

— Ходімо, — діловито сказала дівчинка й рушила вперед.

Будинок усередині виглядав затишним і дуже милим. Дівчинка завела мене у вітальню й кивнула на диван:

— Сідай. Я Сваррі. Взагалі-то Сварроні, але мені більше Сваррі подобається. А ти… ти мені когось нагадуєш.

Я усміхнулася.

— Можливо, ти знаєш мою маму — Кетту Віралані?

Сваррі не встигла відповісти, як за спиною почувся голос архімагеси Тіррени:

— Та хто ж її не знає, твою маму? Та ще скалка в дупі.

Сваррі захихотіла, прикривши рот долонею.

Я озирнулася. Архімагеса Тіррена стояла в дверях, спираючись на посох, але вигляд у неї був аж ніяк не кволий. Навпаки — у погляді світилася така жвавість, що ставало зрозуміло: характер у неї точно не слабший за магію.

— Сваррі, золотко, зроби нам чаю, — архімагеса Тіррена звернулася до дівчинки. — І печиво принеси.

— Добре!

Сваррі миттю втекла з вітальні, а архімагеса Тіррена сіла в крісло навпроти мене.

— Рада, що ти прийшла, Ліадайн. Зі Сваррі, бачу, ти познайомилась. Вона моя правнучка. Племінниця твого ректора.

— Мила дівчинка.

— О так. Вся в свою маму Мадію. Від мого характеру їй нічого не перепало, — архімагеса Тіррена засміялася. — А ти просто на чай прийшла чи хочеш потренуватись в чомусь?

— Хотіла б потренуватись. Якщо вам, звісно, не складно, архімагесо Тіррено.

Старенька усміхнулася.

— О, та я залюбки тебе чомусь корисному навчу. Тільки називай мене бабуся Тіррена. Я вже втомилася за стільки років від цієї архімагеси.

Бабуся Тіррена примружилася й якось хитро всміхнулася, а я відразу згадала слова Нейда про те, що ректор може бути моїм батьком. І якщо вона про це теж здогадувалася, то прохання називати її бабусею звучало вже зовсім не так невинно. Але я навіть виду не подала, що зрозуміла натяк. Просто кивнула.

— Добре. 

За кілька хвилин Сваррі повернулася з тацею, яку тримала з таким серйозним виглядом, ніби несла щось надзвичайно важливе. На ній стояли три чашки з чаєм і дві тарілки з печивом — одна з пісочним, інша з шоколадним, вкритим тонкою глазур’ю.

Чай виявився гарячим і ароматним, із легким запахом ягід і якихось трав, яких я не знала. Після морозної вулиці це було особливо приємно. Розмова швидко стала легкою й невимушеною — ніби я прийшла не до чужої людини, а просто в гості до родичів, яких давно знаю.

Сваррі весь час щось питала про академію. Її цікавило буквально все — як виглядають аудиторії, чи правда, що на бойовій магії студенти вибивають вікна, чи є в гуртожитку привиди, чи складно вчитися, чи сваряться між собою факультети.

— Сваррі, — зітхнула бабуся Тіррена, — не набридай.

— А що? Це важливі питання.

— Особливо про привидів, — ледь стримуючи усмішку, сказала я.

Сваррі серйозно кивнула.

— А раптом вони є?

— Якщо й є, то поки що вони поводяться культурніше за деяких студентів.

Я розповідала дівчинці про навчання — про складні пари, про те, як важко поки що дається теорія, про руни, які виявилися цікавішими, ніж я очікувала, про бойову магію. Сваррі слухала так уважно, ніби я переказувала їй сюжет пригодницької книги.

Коли я закінчила, вона несподівано запитала:

— Дядько Дем тебе не ображає? Якщо що — кажи, я на нього вплину.

Ми з бабусею Тірреною розсміялися в один голос.

— Ні, він добре до мене ставиться.

Сваррі задумливо гризла печиво.

— Я так хочу вже теж в академію. Скоріше б вирости!

Я мимоволі потягнулася до неї й поправила пасмо темно-рудого волосся, яке вибилося їй на очі. Сваррі навіть не сіпнулася — лише продовжила жувати печиво й дивитися на мене своїми яскравими блакитними очима. І в цей момент у голові раптом промайнула дивна думка. Ця дівчинка може виявитися моєю двоюрідною сестрою. І, що найдивніше, мені ця думка сподобалася.