Розділ 10.2

З самого ранку і до обіду я возилася на кухні — готувала вечерю для нас з Нейдом і все ж спекла мамі лимонного печива. Вона обіцяла привезти мені щось цікаве з Соммерінду, а наступного разу взяти з собою.

— Соммерінд — один з найкращих світів, в якому я бувала, — мама пила чай з печивом і розповідала мені про світ, в який збиралася вирушити. — Там неймовірні рослини, архітектура, а яка смачна кухня!

— Привезеш мені книгу з соммеріндськими рецептами? — якщо не можу поки що там побувати, то хоч спробую приготувати щось з їхньої кухні.

— Ну ти зовсім як Дем, — мама розсміялася. — Тільки рецепти і цікавлять. Але мушу визнати — лимонне печиво в тебе смачніше, ніж в нього.

— Ну дякую, — мабуть це для мами найвища ступінь похвали. І коли вже мама згадала про ректора, то і я згадала, що хотіла дещо спитати. — До речі, мамо, а чому ректор іноді називає тебе Кей? Це тут таке скорочення від Кетти чи що?

Мама аж закашлялася, ледь не вдавившись печивом — схоже, не очікувала такого питання.

— Та… то він на честь стародавньої героїні мене називає, — мені здалося, чи на щоках мами з’явився легкий рум’янець? — Кеттілія Йодарі, яку скорочено називали Кей — за першими літерами імені й прізвища. Кетта — похідне ім’я від Кеттілії, як і деякі інші, тому іноді ці імена скорочують як Кей.

— Стародавня героїня? — я зацікавилась. Мама мені не розповідала раніше про місцевих героїв, а на історії магії ми їх не проходили. Чи може вже пройшли, але без мене.

— Так. Якщо цікаво — в моїй спальні десь на полиці була книжка «Легенди та оповіді про героїв». Все, — мама допила чай і підійшла до мене, — я вже маю йти. Нейд прийде десь години через три. Нікуди не виходь сама, добре?

— Добре, — кивнула я.

Ледь мама зникла за дверима, як я пішла до її спальні. Кілька хвилин пошуків і я знайшла необхідну книгу. Я заварила собі чаю й вмостилася на дивані. Не встигла я відкрити книгу, як з неї щось випало. Нагнувшись, щоб підняти, я побачила фотографію — на ній була зображена мама, зовсім юна, мабуть, мого віку, і… ректор Деммін. В тому, що то був він, я не сумнівалася. Він не дуже змінився за ці роки, тільки зморшки й видавали вік. Але не це привернуло мою увагу — фотографія точно була не дружня. Друзі так не притискаються одне до одного. Я подивилася, чи є щось на звороті й знайшла короткий підпис — Соммерінд, дата 22 роки тому і намальоване сердечко. Ну все, тепер в мене є докази. Влаштую Нейду допит сьогодні, він точно мені все розкаже тепер.

Я погортала трохи книжку, прочитала історію про Кеттілію Йодарі та її коханого Асгорна Варна, але далі читання не йшло. Надто багато думок в голові кружляло.

Я ходила по дому, роздивляючись все, що тут було, і спіймала себе на відчутті, що мені тут трохи незручно. В домі було гарно, затишно, але я поки що не відчувала це місце своїм домом. В ньому не вистачало спогадів, якихось милих дрібничок, які б зробили його саме моїм.

Я не хотіла назад на Землю, мені подобалася магія, але все одно було трохи сумно. Особливо зараз, коли я була сама. Ні, геть сум! Не можна йому дозволяти себе з’їсти. Треба відволіктися, вилити його кудись і забути про нього.

В мене завжди був один надійний спосіб. Вірші і музика. Я дістала свою гітару, взяла ручку з блокнотом і вмостилася у вітальні на дивані. Слова зривалися з-під пальців легко, я не зогляділася, як ціла сторінка була заповнена новим віршем. Я прочитала його, подумала і торкнулася струн. Зробила кілька пробних акордів, спробувала заспівати приспів — і мелодія відразу з’явилася в голові. Трохи кантрі, трохи блюзу, трохи грайливості — саме те, що просила моя душа зараз. Я перечитала кілька разів рядки — я швидко запам’ятовувала вірші — і, глибоко вдихнувши, заплющила очі й почала співати.

Раніше я покладалася тільки на себе,
Ховала надійно свій біль від чужих.
Але ранком сніжним відкрилися двері
У світ, що здавався втіленням мрій.
В душі відчуваю я дивне тремтіння
Не знаю, чи впораюсь чи пропаду.
Я лиш сподіваюсь, що моє везіння
Мене не закине в чергову біду.

Назустріч таємницям рішучий крок.
Мене не злякає тінь помилок.
Цей світ такий дивний, але він мій.
Магія завжди струменіла в мені.

Я відкрила для себе магії світ,
І таємниці, яких не варто торкатись.
Є двері, в які краще не йти.
Але я ніколи не вміла здаватись.
Я надто довго існувала в тіні,
Лиш мрії плекала і тиху надію.
І ось настав час вийти з пітьми
Й відчути нарешті сонця проміння.

Назустріч таємницям рішучий крок.
Мене не злякає тінь помилок.
Цей світ такий дивний, але він мій.
Магія завжди струменіла в мені.

І, можливо, десь під новими зірками
Знайдеться той, хто побачить справжню мене.
Не проблему, а дівчину, у якої шрами
Ще досі болять, хоч вона вперто сильну вдає.

Назустріч таємницям рішучий крок.
Мене не злякає тінь помилок.
Цей світ такий дивний, але він мій.
Магія завжди струменіла в мені.

— Нічого собі… Ти так чудово співаєш, Ліа! — від тихого голосу Нейда я аж здригнулася, немов він їх прокричав у самісіньке вухо.

Я так захопилася співом та грою на гітарі, що не почула як він прийшов. Чи перемістився порталом? Я не знала, але це неважливо — а от те, що Нейд почув мою пісню, трохи мене збентежило. Я не планувала відкривати йому душу.

— Дякую, — я відклала гітару й відразу змінила тему. — Ти голодний? Я тут купу всього наготувала.

— Звичайно! — на обличчі Нейда засяяла широчезна усмішка. — Я весь день мріяв про твої страви.

Я відвернулася, дістаючи з шафи тарілки, щоб він не помітив, як мої щоки залив рум’янець. Звісно, Нейд просто любив смачно поїсти, але його компліменти мені все одно гріли душу.

— Тоді чому прийшов аж під вечір? — я прибрала з каструлі заклинання стази су, якому мене навчила мама, і наклала на тарілки дві порції пасти з грибами й травами.