Розділ 9.3

— Я все думала, кого ти мені нагадуєш… — Угне сердито пирхнула, дивлячись на мене зверхньо, що при її невисокому зрості мало доволі кумедний вигляд — ніби чихуахуа нападає на вівчарку. — А ти, виявляється, дочка Кетти.

— Дивно, що ти тільки зараз це зрозуміла, — знизала я плечима й сіла за парту — розмовляти з Угне в мене бажання не було. — У нас однакові прізвища.

— Я не знала її прізвища. Навіщо мені прізвища всіх маминих подруг?

— Та мені байдуже, — я дістала блокнот для записів, бо зараз в нас мала бути лекція.

— А мені ні! — Угне не відставала, вона стовбичила наді мною, нависала надто низько, влізаючи в особистий простір. — Прийшла під кінець семестру, маму притягла сюди працювати, через тебе в нас суцільні зміни! Ще й ректор за тебе заступається. Чудово влаштувалася!

— Тобі заздрісно чи що? — спокійно відповіла, дивлячись в її сердиті очі.

— Слухай сюди, руде непорозуміння… — Угне схопила мене за лацкан піджака і це було її найбільшою помилкою. Я не збиралася терпіти істерику якоїсь неврівноваженої ідіотки.

— Це ти послухай, — я різко схопила її за руку і встала, відштовхуючи від свого столу. — Торкнешся мене ще раз — пошкодуєш. Я не з тих дівчат, які біжать жалітися мамі чи ще комусь. Я дію швидко. Хапаю за хвіст, — я взялася за її ідеальну зачіску і під свист і крики однокурсників потягла Угне до стіни, — а потім вчу цілуватись зі стіною. Навчити і тебе?

Я штовхнула Угне так, щоб вона вдарилась плечем об стіну, але її обличчя тримала на відстані, даючи їй шанс залишитись з цілим носом.

— Остання розумниця, що до мене лізла з претензіями, після такого пішла зі зламаним носом, — прошипіла я над самим вухом в Угне. — Хочеш повторити її долю?

— Ні, — тихо видавила вона.

— Що — ні? Я чекаю вибачень.

— Вибач, — процідила вона крізь зуби.

Я вже хотіла її відпустити, коли в аудиторію зайшов викладач — Бронад Тетарі. Вже почалася пара з історії й теорії магії, а ми навіть не почули дзвінка.

— Дівчата, що відбувається? — голос мага Бронада звучав осудливо. — Ліадайн, Угне, що за конфлікти?

— Все чудово, магу Бронаде, — відповіла я, відпускаючи Угне. — Я просто навчала Угне ввічливості.

— А можна це робити поза заняттями? — маг Бронад невдоволено похитав головою, проходячи до свого столу. — Сідайте вже.

— Звісно, вибачте, — кивнула я і поквапилась до свого місця.

Угне, проходячи повз мій стіл, сердито прошипіла:

— Я тобі не пробачу цього приниження.

Я тільки пирхнула у відповідь. Залякати ця дівчина мене не могла.

Ввечері мене покликав до себе ректор Деммін — якраз після вечері. Я відразу зрозуміла — Угне йому нажалілася, але правда була за мною. Я її не била, тільки різко схопила і пригрозила. Не думаю, що за таке мене будуть вичитувати.

— Якщо ви щодо Угне… — почала я, заходячи в кабінет ректора, але він мене зупинив жестом.

— Ліадайн, люба, я розумію, що тобі важко вписатися в новий колектив, але ти маєш знати — насилля не вихід.

— Я її не била. Принизила — так. Різко поставила на місце — так. Але фізичної шкоди я їй не заподіяла. Ну, може, трохи смикнула за волосся.

— Сядь, — ректор Деммін вказав мені на крісло навпроти свого столу, я сіла і тільки тоді він продовжив. — Я знаю Угне. Я розумію, що вона може добряче дратувати. Але стримуйся. Словами — так, ти можеш казати їй що завгодно. З діями — обачніше. Ти зробиш собі лише гірше, якщо будеш так реагувати.

Я розуміла, що ректор має рацію. Розуміла, що зірвалася, що Угне навмисно провокувала мене на конфлікт. Але я не могла відповісти інакше. Не могла дозволити бути слабкою. І він це мав зрозуміти.

— Я знаю, ректоре Демміне, але і ви мене зрозумійте: Угне перша схопила мене за піджак і почала грубити. Я лише поставила її на місце — щоб вона знала, що зі мною так не можна. А ви її зараз захищаєте.

Мені було трішки образливо — адже це я постраждала, а ректор вичитує зараз мене. Несправедливо! Але наступні його слова повернули мені віру в людство.

— Я тебе захищаю, Ліадайн, — на обличчі ректора з’явилась тепла усмішка — мені завжди хотілося бачити саме таку на обличчі батька, але мій ніколи не дивився на мене з таким теплом і ніколи про мене не піклувався. — Я не хочу, щоб тобі важко жилося в академії. Трошки ігнору в конфліктних ситуаціях не завадить. Ти ж знаєш, до тебе будуть чіплятися, поки ти даєш їм реакцію.

— На жаль, знаю, — зітхнула я, закочуючи рукави светру — в кабінеті ректора було тепліше, ніж у нашій кімнаті. — Але я трохи запальна.

— Я помітив, — ректор усміхнувся ширше, але його усмішка вмить зникла, коли він помітив мій шрам. — Що це, Ліа?

— Старий шрам, — я опустила рукав, ховаючи його — не любила, коли на шрам дивилися. — Ще з дитинства.

— Звідки він в тебе взявся? Що трапилось?

Зазвичай я уникала розмов про нього, не бажаючи ділитися тією жахливою історією, яка досі іноді переслідувала мене в нічних кошмарах, але в голосі ректора Демміна звучала не цікавість, а турбота, що я не змогла змовчати.

— В дитинстві собака накинувся, — пробурмотіла, відвівши погляд, бо згадала — і знову сльози на очах. Не від болю, а від образи, що батько тоді не захистив. — Поки батько пиво пив на лавці. Він злякався і навіть не допоміг. Собаку відганяла якась чужа тітка.

Ректор Деммін мовчки встав з-за столу, підійшов до мене і, взявши за руки, повів до дивану. Він сів поруч, закотив рукав і уважно оглянув шрам.

— Прибрати його? — спитав, дивлячись мені в очі.

— А ви можете?.. — голос здригнувся від несподіваної надії — все життя я мріяла позбавитись цього потворного шраму.

— Звісно. Тільки буде трошки пекти, кілька хвилин.

— Та без питань, потерплю.

Ректор Деммін накрив мій шрам своєю долонею і заплющив очі. Мить — і я відчула, як жар обпікає шкіру, а з його долоні ллється тихе, жовтувате сяйво. Хотілося висмикнути руку, але я терпіла. Якщо йому дійсно вдасться таким чином прибрати мій шрам повністю, то… Я буду дуже йому вдячна!