Розділ 6.3

Вечеря промайнула як одна мить. Ліадайн весь час усміхалася, жартувала з Нейдом, слухала розповіді Дема про академію і навіть мені жодного разу не відповіла різко. Я ж дивилася на неї і не могла позбавитись думки, що майже не знаю своєї дитини. Вона була іншою — дорослою. І зовсім несхожою на мене. Тільки зовні.

Я жалкувала. Страшенно жалкувала, що не злякалася і не забрала її до себе раніше. Мені було простіше тримати її подалі від темних магів і не хвилюватись, що з нею станеться щось жахливе. Але цим вчинком я зруйнувала наші стосунки. І тепер не знала, як все виправити, як їх покращити. Я не вміла бути матір’ю дорослої дочки. Вона не росла на моїх очах і не я не знала, як реагувати на її слова, вчинки, емоції. Я хотіла вчиняти правильно. Але як? Якщо я не знала власної дочки.

Я повела Ліадайн на шопінг, думаючи, що вона зрадіє, що так я хоч трохи загладжу провину. А для неї вибір одягу став лише необхідністю, коли для мене він завжди був розвагою. Та їй цікавіше було вибирати каструлі, спеції й овочі разом з Демом, аніж сукні і піжами зі мною.

Дивлячись, як легко Ліадайн знайшла спільну мову з Демом, я ревнувала. Розуміла, що це неправильно, що у Ліа просто батька нормального не було і вона тягнеться до Дема, бо з ним цікаво. Але ж вона моя дочка! А він перетягує увагу на себе. З добрих намірів, звісно, це я теж розуміла. Та тільки мені було боляче дивитись, як Ліа добра з усіма, а зі мною — стримана.

Сама винна. Знаю. І від цього ще більше болить.

Єдине, що не давало мені розсипатись — усвідомлення того, що Ліадайн тут. Вона не відштовхнула мене, прийняла, дозволила виправитись. Вона розумна, розважлива. Не в мене. І не в свого батька. Але в кого? Я не знала власної дочки — і це мене добивало. Ще й настрій стрибав як навіжений. Я дивилась на дочку і раділа, що їй добре, що вона усміхається, а наступної миті вже подумки картала себе, що не забрала дочку раніше. І взагалі, що не народила дочку від Дема. Тільки лимонний пиріг і рятував мене від того, щоб остаточно скотитися в яму з провиною. А пиріг сьогодні вийшов винятково неперевершеним. Можливо, причина ховалася в тому, що його готували двоє — Ліадайн і Дем. І я просто підсвідомо шукала в ньому особливіший смак.

— Твоєю мамою легко маніпулювати за допомогою лимонних страв, — вже після вечері, коли ми прибирали зі столу, Дем вирішив поділитися своїми секретами. — Пиріг, печиво, лікер — і вона зробить все, що ти хочеш.

Я закотила очі. Дем явно перебільшував. Не така вже й я слабка на лимони.

— Вона й так зробить все, що я захочу, — Ліа кинула на мене швидкий погляд і відвернулася. — Інакше я від неї переїду.

Ні, ну це ж треба яка! Ще й прямо в очі каже, не соромиться. Чи навмисно провокує, очікуючи реакцію? Ні, я не настільки дурна, щоб на це вестися. Звісно, Ліадайн мала рацію, але слова її прозвучали доволі грубо. Але я не збиралася показувати, що мене вони зачепили. 

— Не дуже гарно грати на почутті провини, Ліадайн, — а ось Дем не зміг змовчати, чим мене здивував. Не думала я, що він буде мене захищати перед дочкою. Він сам мене завжди сварив, що я дочку покинула.

— А кидати дочку без грошей і підтримки — дуже гарно?

— Ні, але твоя мама дуже хоче все виправити. Дай їй шанс.

Дем подивився на мене — тепло, ніжно. Я відповіла йому легкою, ледь помітною усмішкою — це була моя подяка за підтримку.

— Я й даю. Хай виправляє, — Ліа знову кинула в мене погляд — швидкий, трохи сердитий. — Але хай не думає, що я так просто пробачу.

Я знала, що дочка мене не пробачить за тиждень і ми не станемо знову такими ж близькими, як коли вона була ще дитиною, але говорити ось так — не мені, а іншим, було якось неправильно.

— Вона взагалі-то тут і все чує, — я все ж не стрималась від уїдливого зауваження.

— От і добре, — кивнула Ліа, прибираючи залишки лимонного пирога в холодильник.

— Ліа! — гукнула я, щоб вона обернулась. Ліа зачинила холодильник і подивилась на мене. — Я взагалі-то стараюсь.

— Я бачу, — спокійно відповіла вона. — І ціную це. Але швидко не буде, мамо.

Я нічого не відповіла. Ми й так все сказали.

Вечір скінчився. Ніч вже підступала. Нейд пішов першим — через власний портал. Дем, як завжди, йшов пішки — бо недалеко. Я вийшла з ним на ґанок — щоб поговорити наодинці.

— Дякую за підтримку, — я торкнулася його плеча. — З дочкою.

— Вона насправді не злиться на тебе. Просто принципова. Хоче, щоб ти відчула, як їй боляче.

Слова Дема мене здивували. Звідки він все це знає?

— Вона тобі сказала?

Може, вони говорили про це під час приготування вечері, а я і не помітила?

— Ні. Знайома реакція, — Дем сумно усміхнувся й підняв очі до неба — мабуть, шукав Кассіопею. — Вона буде вперто тримати дистанцію, поки не побачить, що ти достатньо вже зробила для неї.

Я мовчала. Щось невловиме крутилося в думках, але я ніяк не могла схопити суть.

— Розпитай про її вподобання. Хочеш загладити провину — роби не те, що тобі подобається, а що подобається їй. Не одяг веди купляти, а книжки. Хоча б. Вона це більше оцінить.

Я кивнула. Дем мав рацію. Як завжди. Я зовсім не подумала про те, що цікаво Ліадайн. Я керувалася власними вподобаннями, не її.

— Мабуть… — я все ж не могла так просто зізнатись, що визнала правоту Дема, тому увімкнула жартівливий тон. — Прислухаюся до твоєї поради цього разу.

— Та невже? — Дем весело підморгнув, підігруючи мені. — Ти подорослішала, Кетто.

— Ну повинна ж була колись.

— На добраніч, — Дем торкнувся мого плеча, його погляд затримався на моєму обличчі. Ніби він хотів більшого, але не міг перетнути цю межу.

— На добраніч, — я усміхнулася — трохи тепло, трохи втомлено.

Дем пішов. Я дивилася йому вслід, поки він не зник за воротами. Глянула на зоряне небо, що розкинулося над моєю головою — сніг вже не сипав і хмари розвіялися, відкриваючи яскраві цяточки на темному тлі. І раптом мене осяяло: знайома реакція! Дем говорив про себе. Це він після наших сварок любив тримати дистанцію з принципу. Не тому що не хотів бути поруч — він хотів мені показати, що йому боляче. А я… я завжди поводилася егоїстично і хотіла, щоб він першим прийшов, заспокоїв, обійняв.