Розділ 6.2

Нарешті діставшись додому й буквально впавши в крісло у вітальні, я видихнула з полегшенням. Як же добре сидіти! Подивилася спочатку на Дема, потім на Ліадайн й весело їм підморгнула:

— Ну що, готуйте мені вечерю. Я хочу впевнитися, що ті каструлі й сковорідки дійсно вартували своїх грошей.

Повернулася до Нейда і йому справу знайшла:

— А ти налий мені лікеру, там в шафці, — я махнула рукою в бік навісної шафи коло холодильника. — Лимонного.

— А чого це ти розкомандувалася, Кетто? — Нейд обурено склав руки на грудях.

— Бо ти в моєму домі. Хочеш отримати вечерю — виконуй мої накази.

Нейд кілька секунд мовчки свердлив мене поглядом, потім повернувся до Дема, шукаючи в нього підтримки.

— Вона безсмертна, так?

— Налий її того лікеру і не сперечайся, — Дем дивився на мене з легкою усмішкою. — Може, добрішою буде.

Я не стримала сміху. Ну хоч Дем розумний. Навчений на власному досвіді.

Від лікеру я дійсно подобрішала, бо розслабилась і нозі стало легше, а ще мені подобалось спостерігати, як Дем готує. Востаннє він готував на моїй кухні десь три місяці тому, коли ми нарешті помирились. І ось знову. Але тепер поруч з ним стояла моя дочка і так само добре вправлялася з приготуванням їжі, як і Дем. Дивно було бачити їх разом на кухні — ніби дві абсолютно різні частини мого життя раптом об’єдналися. І не просто об’єдналися — а ідеально підійшли.

Все здавалося таким правильним, що мені на мить здалося, ніби я сплю. Ніби бачу перед собою не чужих одне одному людей, а сім’ю — ту, яка в мене могла б бути, але яку я втратила через власну дурість. Якби я не втекла б тоді, в нас із Демом могла бути спільна дочка. І вони так само б готували разом на кухні, але вже не чужі. І ніхто б роками не жив з тим болем всередині, який отруює кожну хвилину життя.

— Жалкуєш? — тихий голос Нейда вирвав мене із полону ілюзій і гірких роздумів.

Я сердито зиркнула на нього. Він знову знущається? Але з подивом помітила, що в очах Нейда не було навіть тіні усмішки, а голос його звучав не зі звичною насмішкою, а зі співчуттям.

— Так, — відповіла так само тихо, щоб ні Дем, ні тим паче Ліадайн мене не почули.

— Ще не пізно щось змінити.

— Є речі, які не зміниш, — я важко зітхнула й, допивши лікер, простягнула Нейду порожній келих — щоб налив ще. — Вона йому чужа.

Нейд подивився на Дема з Ліадайн — як вони разом готували, з захопленням обговорюючи якийсь рецепт, а потім знову повернувся до мене.

— А він так не вважає.

— Мені байдуже, що він вважає, — прошипіла я, нахиляючись до Нейда. — Я поруч з ним почуваю провину. Я так не можу. Все. Досить. Я не хочу, щоб вони нас почули.

— Вони так захоплені приготуванням вечері, що більше нічого не чують. Не хвилюйся, Кетто.

Я лише похитала головою у відповідь. Ця раптова відверта розмова з Нейдом — серйозна розмова! — мені теж здалася дивною. Нейд ніколи не був серйозним. А зараз навіть не намагався ні вколоти, ні пожартувати. Дивно це все. Взагалі, весь цей вечір. Ніби я потрапила в кращу версію свого життя і тепер не можу повірити, що все відбувається насправді. Бо кращого я точно не заслужила.