Розділ 4.3

Ледь я зняла куртку й роззулася, як мене відвели у велику, світлу вітальню, де в кріслі біля каміна дрімав старенький дідусь.

— Діду! — бабуся Ліадайн штовхнула старого в плече і той розплющив очі.

— Чого тобі, стара? — спитав він, усміхаючись.

— Правнучка прибула! — вигукнула вона.

— Що? — здається, він трохи недочував.

— Ось твоя правнучка, глухий ти пень! — бабуся Ліадайн весело розсміялася і додала, повернувшись до мене: — Дроман Летарі, мій коханий чоловік і твій прадід. Він трохи глухуватий, тож говори голосніше, а то не почує.

Схоже, бабуся Ліадайн була цікавою особистістю. Тепер зрозуміло, чому мама назвала мене на її честь. Цю життєрадісну й енергійну бабусю просто неможливо було не любити.

— Ну що, — бабуся Нарія взяла мене за руку, ніби боялася, що я зникну. — Будемо обідати? Я не знаю твоїх вподобань, тому приготувала безліч різних страв.

— Та їм майже все, аби тільки смачно.

— Твоя бабуся дуже смачно готує, — до мене підійшов дідусь Орвін. — А от з мамою тобі в цьому плані не пощастило.

— Я сама люблю готувати, тож це не проблема.

— Схоже, ти від мене успадкувала любов до готування, — бабуся аж сяяла. — Я тебе навчу готувати місцеві страви.  

Я підійшла до стола, розглядаючи, що бабуся наготувала і аж очі витріщила від подиву — тут був справжній бенкет!

— Стільки всього, — я ніяк не могла відвести погляду від кулінарних шедеврів моєї бабусі. Це не макарони з котлетами і гречаний суп від баби Валі. — Наче на свято!

— Знайомство з єдиною внучкою, чим не свято? — усміхнулася мені вона.

Я напрочуд приємно провела час зі своєю сім’єю. Дарма я так хвилювалася — всі вони прийняли мене радо, я почувалася так, ніби вже давно їх знала. Жодних незручностей, жодних дивних поглядів. З бабусею Нарією ми з таким захопленням обговорювали їжу, що мама почала бурчати. Їй ця тема була нецікава.

Прадідусь, як виявилося, сам робив лікери, настоянки та вина — досі, у свої 88 років! Від його ягідного вина зі спеціями я була у захваті. Та й трав’яна настоянка була нічогенька. Спочатку я почувалася ніяково, коли мені запропонували спробувати дідусеві напої — з бабою Валею за одним столом я ніколи не пила, вона була проти алкоголю, хіба що келих вина на свята. А в маминій родині спокійно до цього відносилися — я ж повнолітня, тому можу й спробувати.

Коли ми вже прощалися, бабуся Нарія подарувала мені свою стару книжку з рецептами — щоб я могла ознайомитись з місцевими рецептами.

— Я тепер хоч не буду хвилюватися, що твоя мама на одних бутербродах сидить, — бабуся міцно обійняла мене на прощання.

— Я бутербродами тільки снідаю! — заперечила мама. — Й вночі, коли не спиться, їм буває. А так — можу дозволити собі обідати й вечеряти в кафе і ресторанах. Навіщо мені готувати?

Бабуся Нарія похитала головою — з легкою усмішкою на обличчі.

— Ти завжди шукала привід, щоб не готувати.

— Ну не люблю я цю справу, — мама знизала плечима й сильніше замотала шарф — під вечір стало холодніше.

Ми вийшли надвір і з подивом побачили, що в повітрі кружляють сніжинки — такі легкі, ніжні, майже непомітні, але вони були.

— А ти казала, тут снігу так рано не буває! — я широко усміхнулася, за прокинувши голову до неба.

— То він тебе вітає в Муірні. Ходімо до порталів. Нейд вже зачекався.

Ми збиралися пройтися магазинами і мама вирішила покликати свого друга — ввечері було менш безпечно, ніж вдень. Я не була проти, він мені сподобався. А от те, що треба скористатись порталом — не дуже. Але треба звикати до магії — адже мені тепер жити. Я йшла вперед, усміхалася, ловила долонями сніжинки і життя здавалося легким і цікавим. І навіть образи на маму кудись відступили — на час, бо остаточно я була ще неготова її пробачити. Але якщо вона постарається, то ми зможемо знову стати такими близькими, як і в моєму дитинстві. Хай там як я не вдавала, що мені байдуже — насправді, я хотіла налагодити стосунки з мамою. Адже вона найближча людина, яка в мене є.