Розділ 4.2

Ми пройшли ще кілька метрів і мама трохи сповільнила крок. Я помітила це одразу — ніби вона теж хвилювалася. За кілька кроків вона підняла руку й кивнула вперед.

— Ось.

Я зупинилася. Перед нами стояв будинок. Двоповерховий, світлий, із великими вікнами й коричневим дахом. За парканом розкинувся сад, зараз тихий і сплячий. Дерева стояли голі, порожні клумби чекали весни, доріжки між ними були чисто виметені. Нічого не цвіло, нічого не яскравіло, але навіть так сад здавався гарним. Я легко уявила, яким він буде навесні — зеленим, наповненим квітами й запахами.

Я довго дивилася на будинок. На вікна, за якими хтось зараз, можливо, ходив і чекав. На паркан з воротами. На доріжку, що вела до дверей. Потім перевела погляд на маму. Всередині щось стислося — хвилювання, яке я намагалася тримати під контролем усю дорогу.

— Мамо, нагадай ще раз, як всіх звати? — я ніяк не могла запам’ятати ці нові, незвичні для мене імена.

Мама відповіла спокійно, розуміючи, що я просто тягну час. Бо насправді імена зараз не були важливими.

— Бабуся Нарія, дідусь Орвін, прабабуся Ліадайн, на честь якої я тебе назвала, і прадід Дроман. Не хвилюйся ти так, вони вже багато років мріють тебе побачити.

Я знову подивилася на будинок. Сім’я. Слово звучало дивно, коли я думала про людей за цими стінами. Я уявляла їх, але образи все одно залишалися розмитими.

— А якщо я їм не сподобаюсь?

Мама тихо засміялася.

— Слухай, ну вони мене терплять зі всіма моїми витівками. Ти їм точно сподобаєшся. Це тобі не баба Валя, вічно всім незадоволена. Ходімо вже, бо я змерзла.

Я мимоволі усміхнулася й кивнула. Ми рушили вперед. Я відчинила ворота, і вони тихо скрипнули, пропускаючи нас у сад. Доріжка під ногами вела прямо до дверей, і з кожним кроком я відчувала, як хвилювання всередині росте. За цими дверима чекали люди, яких я ніколи не бачила — але які, як виявилося, усе життя були моєю родиною.

Щойно ми увійшли на подвір’я, як двері будинку відчинилися і до нас назустріч жваво вибігла рудоволоса старенька, невисока і зморщена. Її блакитні очі блищали від сліз.

— Дочекалася, дочекалася! Щастя яке! — розшумілася вона і кинулася обіймати мене. Судячи з усього, це була та сама бабуся Ліадайн, яка відмовилася вмирати, поки мене не побачить.

Слідом за нею з дому вийшли чоловік та жінка років 60-65. Вони мило трималися за руки та усміхалися. Це мабуть мої бабуся та дідусь.

— А ось і моя дочка, Ліадайн, — повідомила мама, хоча всі і так зрозуміли, що це я.

— Як же вона схожа на тебе, Кетто, — прошепотіла жінка і, відпустивши руку чоловіка, підійшла до мене і теж обійняла. — Я Нарія, твоя бабуся. Діду Орвіне, — вона повернулася до чоловіка, — підійди до внучки. Чого застиг на місці?

Дідусь теж підійшов і мене обійняв. Кілька хвилин ми так і стояли вчотирьох, поки мої родичі мене не відпустили. Що ж, здається, я даремно хвилювалася.

— А очі мої! — усміхнулася прабабуся Ліадайн, уважно мене роздивившись.

— У тебе наче світліші, мамо, — зауважила бабуся Нарія.

— То від старості. В молодості в мене були яскравішими, здається. Та то неважливо, пішли до хати, люба, поїмо. Мамка тебе зовсім не годує, мабуть. Готує вона жахливо.

— Я й сама чудово готую, — тепер вже і я усміхалася. Хвилювання відступило і я відчула дивовижну легкість поруч з цими людьми — вони дійсно відчувалися близькими.

— Ох, ну слава 12 богам! — вигукнула прабабуся. — Нарешті Кетта почне нормально харчуватися, а то така худюща, як…

— І я тебе рада бачити, бабусю! — мама перервала потік красномовства своєї бабусі. — Може, в дім, нарешті, підемо?

— Та звісно підемо. У нас стільки смачного є. Ходімо швидше, поки не змерзли.

Прабабуся Ліадайн перша поквапилась повернутись у дім, й ми теж не відставали. Сьогодні дійсно видався прохолодний день, але на серці в мене було тепло від того, як мене зустріла сім’я.