Розділ 4.1

МУІРН

Ліадайн

Вранці за сніданком мама повідомила мені, що на обід ми йдемо в гості до її батьків, а ввечері влаштуємо грандіозний шопінг — окрім форми для бойової магії мама збиралася купити мені купу нового одягу. А я й не була проти. Останні три роки я мало що собі купувала.  

Мама зібралася швидко, а я довго стояла перед дзеркалом і втретє поправляла шарф, хоча розуміла, що роблю це радше від хвилювання, ніж тому, що щось було не так. На нас чекала мамина родина. Слова звучали звичайно, але всередині все реагувало на них як на щось абсурдне. Дев’ятнадцять років я жила з упевненістю, що з маминого боку нікого вже немає. А виявилося — є. І вони не просто існують, а живуть тут, у Муірні, і давно чекають, коли я нарешті з’явлюся.

Я вдягнула куртку, глибоко вдихнула і вийшла до мами. Вона оглянула мене коротким, уважним поглядом, але нічого не сказала — лише ледь усміхнулася, ніби розуміла, що я хвилююся більше, ніж хочу показати.

Ми вийшли на вулицю. Сьогодні було холодніше, ніж вчора, але все ще доволі тепло як для зими. Небо висіло низько, важке, затягнуте густими сірими хмарами, від яких усе навколо виглядало трохи приглушеним. Мама зупинилася на мить і підняла голову, вдивляючись у небо.

— Щось мені не подобаються ці хмари. Хоч би дощ не пішов.

Я теж подивилася вгору. Небо було такого кольору, ніби хтось розтер по ньому попіл.

— Краще б сніг.

Мама похитала головою.

— Це навряд.

Ми рушили далі. Вулицею ходили люди — звичайні, ніби й не було у них магії. Я досі не могла звикнути, що люди нічим не виділяються і я в своєму одязі теж не кидаюся в очі. Раптом мама зупинилася біля широкої арки, що стояла просто посеред площі. Вона була покрита символами і м’яко світилася зсередини — не сліпуче, а рівним, тихим сяйвом. А ось і магія.

— Хочеш пройтися пішки чи скористуємось громадським порталом? — мама кивнула у бік арки.

Я подивилася на арку з відвертою недовірою. Перед очима одразу сплив момент мого першого переміщення — коли світ перекрутився так, що аж в голові запаморочилося.

— А нам далеко йти? — спитала я.

— Та ні, хвилин п’ятнадцять.

Я зітхнула й відвела погляд від порталу.

— Тоді ходімо пішки. Я хочу роздивитися місто.

Мама лише кивнула, і ми звернули з площі на широку вулицю.

Місто поступово розгорталося переді мною, і я ловила себе на тому, що дивлюся навколо майже жадібно. Будинки були красиві — не однакові коробки, як у багатьох сучасних містах на Землі, а різні, зі своїм характером. Зі світлого й темного каменю, балкони з кованими і дерев’яними перилами, великі вікна, в яких відбивалося похмуре небо, або ж вузькі вітражні — вони створювали настрій. Десь стіни прикрашали рельєфи, десь — різьблення по каменю. Архітектура справляла приємне враження.

Мені подобалося дивитися на ці будинки. Подобалося помічати дрібниці — форму дверей, вигини карнизів, вузькі провулки між будівлями. І водночас усередині було так само похмуро, як і на небі.

Я злилася. Навіть не на те, що мами стільки років не було. Найбільше дратувало інше: вона збрехала мені про бабусю й дідуся. Дев’ятнадцять років. Я росла, думаючи, що мамина сім’я — це порожнє місце в родинному дереві. І тепер я йшла до людей, які, за її словами, чекали на мене весь цей час.

Мене це злило. І водночас змушувало нервувати. Я уявляла їх — знову і знову. Якими вони будуть? Чи схожі ми? Чи дивитимуться на мене як на свою? Чи, може, як на чужу дівчину, яка раптом з’явилася в їхньому житті через майже два десятиліття?

Мама щось говорила про вулицю, якою ми йшли, про район, де жили її батьки, але я слухала краєм вуха. Всередині клубком перепліталися образа й хвилювання. Я знала, що вони хочуть мене побачити. Що чекають. Мама казала це вчора ввечері з такою впевненістю, ніби сумнівів бути не може. Але це зовсім не означало, що я не хвилювалася.

Ми звернули на тихішу вулицю, де будинки стояли трохи далі один від одного. Я вдихнула прохолодне повітря й відчула, як серце б’ється швидше. Ще кілька хвилин — і я познайомлюся з людьми, про існування яких ще тиждень тому навіть не підозрювала. І від цієї думки небо над Муірном здавалося ще важчим.