Розділ 2.4

Я затамувала подих. І подумки вирішила: якщо мама погодиться — я поступово почну їй все пробачати. Аби тільки була поруч і більше не тікала.

— Гаразд, я згодна, — нарешті відповіла вона. — Чого не зробиш заради доньки.

— От і добре. Завантажу тебе роботою, менше будеш неприємностей на свою дупу шукати, — ректор тихо хмикнув, а ледь стрималася від сміху. Невже моя мама — ходяча катастрофа?

— Я, між іншим, важливими справами займаюся, а от ти сидиш тут і нічого не робиш, щоб позбутися темних магів, — мама демонстративно насупилася.

— Я навчаю нове покоління з ними боротися. Дію розумніше: даю дорогу молодим, а не ганяюся за темними ніби мені 20 років.

— Ти чудово знаєш, чому я сама за ними ганяюся, — прошипіла мама, перегнувшись через стіл і дивлячись ректорові просто в очі. Більше вона не усміхалася. — Ніда потрапила до них з моєї вини.

— Ти тут до чого? Тебе тоді не було в Муірні.

— Саме тому. Мене не було поряд із подругою у тяжкій ситуації. Я її зрадила. Якби я була тут, може, її б і не поглинула темна сила.

— То нема чого було туди-сюди бігати! — ректор Деммін також більше не усміхався. Тепер вони сперечалися по-справжньому. — Привезла б дочку сюди ще коли вона була дитиною і слідкувала б за своєю Нідою!

— Не тобі мені вказувати, що робити! — зелені очі мами аж палали вогнем.

— Наче хтось тобі може вказувати!

— І взагалі, це ти тоді порадив мені поїхати додому! Казав, що з Нідою все буде добре. А в результаті що? Чи вже забув?

— Не забув! Але Ніда стала б темною незалежно від твоєї присутності в Муірні.

На мить здалося, що зараз між ними іскри почнуть сипатися, так емоційно вони сперечалися.

— А я так не думаю! — не вгавала мама.

— А я думаю! — ректор теж не збирався поступатись.

Мені до чортиків набридло слухати їх суперечки. Треба їх зупинити, поки вони не почали кидатися одне в одного вогняними кулями

— Може, годі? — я стукнула кулаком по столу, привертаючи до себе увагу. Кинула суворий погляд спочатку на маму, потім на ректора Демміна. — Дорослі люди, а поводитесь як малі діти.

— Твоя дочка має рацію, — ректор перший перестав сперечатися. Невже мій фірмовий суворий погляд так подіяв? — Краще займемося справами. Ліадайн, тобі потрібно отримати форму та підручники. Ходімо.

Ректор підвівся з-за столу і попрямував до дверей. Ми з мамою пішли слідом, але раптом мій погляд зачепився за дещо цікаве: я побачила модель Сонячної системи та зображення зірок на стіні.

— Ого! — я у захопленні підбігла до моделі. — Це місцеві планети та зірки? Вони відрізняються від земних?

Ректор Деммін підійшов до мене. На його обличчі розтяглася задоволена усмішка.

— Здається, у нашій групі шанувальників зірок з’явилася нова учасниця. А то нам втрьох з Нейдом та моєю бабусею трохи нудно. Твоя мама до зірок байдужа.

— Так, знаю. А розкажіть, що тут? — я добре знала земні сузір’я і тепер, побачивши незнайомі, не могла стримати цікавості.

— Це наш варіант Сонячної системи. Так, вона називається, як і у вас, бо сонце у нас також є. А ось місяців два, а планет 12 — за кількістю богів. Кожен наш бог прийшов зі своєї планети. Три планети досить близькі до нас і їх видно як маленькі місяці. Сузір’я теж інші, тільки Кассіопея спільна для двох світів.

— «Хочеш, я покажу тобі Кассіопею? Вона світить у Муірні та у світі Земля. Єдина для двох світів, об’єднуюча», — хмикнула мама, процитувавши до болю знайому фразу. — Так-так, Деме, пішли за підручниками. В мене ще багато справ. Ліа знає про Кассіопею.

— У мене навіть татуювання цього сузір’я є, — я закотила рукав светра і показала ректорові татуювання.

— У моєї бабусі теж багато зіркових татуювань. Кассіопея, місяці, ще кілька місцевих сузір’їв і навіть твоя Земля.

— Як чудово! — мені аж захотілося познайомитись з його бабусею. Я чомусь була впевнена, що вона дуже цікава жінка. — А що то за фраза, яку сказала мама? Мені здається, що я її десь раніше чула.

Ректор Деммін здивовано підняв брови і підійшов до книжкової шафи. З хвилину порившись, він дістав книжку і простяг її мені. Спогад яскравим спалахом пробіг перед очима! Я пам’ятала цю книгу! «Сказання про зірки» — так вона називалася. І автор: Дем Лютем. Ректор? Я ніколи раніше не звертала уваги на автора, а тепер дуже здивувалася.

— Я читала у дитинстві цю книгу.

— Це ж треба! — обличчя ректора зі здивованого перетворилося на щасливе. — Кей, ти що читала доньці мою книгу? Ось вже ніколи б не подумав!

— Так-так, радій, — пробурчала мама. — Пішли вже до бібліотеки. Нічого про нісенітниці всілякі балакати.

— Я дивлюся, тобі не терпиться потрапити до бібліотеки, — хмикнув ректор, на що мама невдоволено скривила обличчя і рішучим кроком попрямувала до дверей.

Поки бібліотекар збирала для мене книги, мама та ректор Деммін обмінювалися якимись дивними поглядами. Щось між ними явно відбувалося. Треба буде пізніше розпитати маму. Отримавши підручники, ми пішли за формою. Літня жінка, яка завідувала складом одягу, провела мене в підсобку, зняла мірки, і видала набір форми: спідниці, штани, блузи, сукні, жакет і мантію. Це ж треба, яка тут різноманітність! Форма була насичено-фіолетового кольору, тільки блузи — ніжно-бузкового і мантія темнішого відтінку. Я зраділа: я любила фіолетовий колір, він гарно поєднувався з рудим волоссям.

— Треба ще купити захисну спортивну форму для занять з бойової магії, — повідомив ректор. — Кетто, до понеділка, будь ласка, щоб була.

— А спортивну форму не видають? — я здивувалася.

— Ні. Вона досить дорога, нам не фінансують витрати на неї, — пояснив ректор.

Ми знову повернулися до його кабінету. Ректор Деммін заглянув у свої записи та виписав мамі на листок розклад її занять.

— Середа, Кетто, третя пара. І спробуй тільки запізнитись чи не прийти, — ректор дивився суворо, але губи його знову ледь вловимо усміхалися. Як йому так вдається бути одночасно суворим і веселим?