Розділ 2.2

Ми швидко зібралися і мама повела мене в кафе неподалік від дому — тут було безпечно. Я сподівалась, що так воно і є. Зустрічатись у перший же день з тими темними магами мені не хотілось. Я ж не знала, як від них захищатись.

Я сиділа навпроти мами й ловила себе на тому, що дивлюся не на неї, а повз — на тепле світло, що м’яко розтікалося по стінах, на вузькі полиці з книгами й керамічними чашками, на невеликі столики за якими сиділи люди. Кафе було маленьке, затишне, з великими вікнами, крізь які пробивалося денне світло. Всередині було тепло й спокійно, пахло випічкою та кавою, і все виглядало так природно, ніби я опинилася не в іншому світі, а просто в незнайомому районі якогось міста. Людей було небагато. Дві жінки тихо розмовляли біля вікна, хтось сидів сам із чашкою чаю, занурений у свої думки.

Я відкрила меню й провела пальцями по рядках. Страви були знайомими за складом, ну, майже, але самі назви — ні. Соуси з незвичних трав, м’ясо, запечене з фруктами, супи з тонким ароматом спецій, яких я не знала. Я читала уважно, намагаючись уявити смак, і відчувала легке роздратування від того, що не можу спертися на звичний досвід.

— Якщо хочеш щось більш м’яке, бери ось це, — сказала мама, нахилившись ближче й показавши на рядок у меню. — Воно ніжне, трохи солодкувате. Без різких спецій.

Я зітхнула. Три роки. Три роки без пояснень. І тепер вона сиділа навпроти мене так, ніби ми просто не бачилися кілька тижнів і рекомендувала мені страви. Я обрала суп і страву з м’яса, мама — салат і запечену рибу. Коли офіціантка пішла, між нами повисла тиша. Не холодна, але напружена. Я дивилася на мамині руки, на те, як вона барабанить пальцями по столу, і розуміла, що вона теж нервує.

Коли принесли їжу, то тиша вже не хвилювала — мені було чим зайнятись. Я спробувала суп і відчула м’який, глибокий смак, який розливався всередині приємним теплом. Це було нове, але не чуже. Я їла повільно, прислухаючись до себе. Мама кілька разів запитала, чи мені подобається. Я відповідала коротко, стримано. Не тому, що хотіла образити — просто ще не знала, як із нею говорити.

Коли ми доїли, мама замовила ще кілька страв із собою. На вечерю. Сказала це так просто, ніби ми завжди разом вечеряли. Я все ще злилася. Це не зникло. Але серед цієї злості з’явилося ще одне відчуття — обережне, тихе. Можливо, цей світ не збирався бути зі мною суворим. І, можливо, мама справді намагалася почати спочатку. Я йшла поруч із нею додому й відчувала, що наш обід був не просто їжею. Це була спроба сісти за один стіл після трьох років мовчання — і не розійтися.

Перша ніч у Муірні минула спокійніше, ніж я очікувала. Деякий час я лежала із заплющеними очима, прислухаючись до тиші нового для мене дому, намагаючись вловити щось тривожне — незнайомі звуки, дивні шурхоти, бодай натяк на те, що я більше не на Землі. Але ніч була звичайною. Жодних див, жодних кошмарів. Я заснула швидко й прокинулася рано — на світанку, з тим особливим відчуттям, коли нове життя ніби чекає за дверима.

Я тихо вийшла зі своєї спальні, вмилася і попрямувала на кухню. Мама ще спала. Як завжди. Це не змінилося ще з тих часів, коли вона жила зі мною. Я відкрила шафки — без поспіху, без шуму — і знайшла потрібні інгредієнти. Борошно, яйця, молоко. Я збиралася пекти млинці. Зовсім скоро кухню наповнив теплий, домашній аромат. І в цю мить Муірн перестав здаватися мені чужим. Бо запах свіжих млинців однаковий у будь-якому світі.

Я саме ставила тарілку з готовими млинцями на обідній стіл, коли почула кроки. Мама з’явилася в дверях кухні — ще трохи сонна, з розпатланим волоссям і здивованим поглядом.

— Ти що робиш? — запитала вона, і в голосі прозвучало щире здивування.

— Сніданок, — відповіла я просто, знизавши плечима. — Я прокинулася рано.

Вона підійшла ближче, вдихнула аромат і усміхнулася — по-справжньому, широко, без тієї стриманості, що була вчора.

— Я й не знала, що ти так готуєш, — сказала вона тихіше.

Я ледь помітно пирхнула.

— Ти багато чого про мене не знаєш.

Слова прозвучали різкіше, ніж я планувала. Але мама не образилася. Лише кивнула, ніби прийняла це як факт. Вона дістала з шафки невелику баночку лимонного джему. Дивний вибір, але, здається, мама завжди любила лимони. Якщо я нічого не плутаю. Я намазала трохи джему на млинець, згорнула його й відкусила. Смак був яскравий, свіжий, із приємною кислинкою. Непогане доповнення до солодких млинців.

Після сніданку ми пішли до академії. Я відчувала, як мене розпирає від хвилювання і, глянувши на маму, з подивом виявила, що вона теж трохи схвильована. Цікаво чому?

Академія Мірравель розташовувалась неподалік нашого дому, всього в п’ятнадцяти хвилинах ходьби. То була велична, монументальна будівля з теплого бежевого каменю, з колонами, вежами, високими вікнами і сяючими символами на стінах. Ми піднялися на другий поверх і пройшли до кінця коридору. Табличка на двері повідомляла: «Деммін Лютем, ректор». Я бачила, що мама сильно хвилювалася, коли піднесла руку, щоб постукати — вона у неї трохи тремтіла. Мама зробила кілька глибоких вдихів і нарешті постукала.

— Увійдіть! — з того боку почувся глибокий чоловічий голос, низький, але доволі приємний.

Мама відчинила двері і, схопивши мене за руку, затягла до кабінету ректора. За столом зліва від входу сидів чоловік років 45-50, доволі привабливий як на свій вік, і вивчав якісь папери. Коли ми ввійшли, він підвів голову, і в його яскраво-блакитних очах, таких самих, як і мої, відчувся непідробний інтерес.

— Ректоре Демміне, — в голосі мами раптом з’явилися лукаві нотки, — це моя дочка Ліадайн. Я нарешті забрала її додому.

Ректор несподівано адресував мамі ніжну усмішку і тепло глянув на нас обох.

— Проходьте, дівчата.

Він підвівся з-за столу, підійшов до нас і привітно торкнувся рукою маминого плеча. Мені ж він простягнув долоню для рукостискання:

— Радий нарешті познайомитись, Ліадайн. Багато чув про тебе.