Розділ 2.1

МУІРН

Ліадайн

На секунду чи дві я втратила відчуття реальності, навіть голова трохи запаморочилася. Я ніби летіла крізь простір, була невагомою, як пір’їнка. Але вже за мить відчула під ногами тверду землю. Я розплющила очі. Я стояла посеред незнайомого лісу. Снігу тут не було, як і пронизливого холоду. Я виявила, що досі відчайдушно стискаю мамину руку, зовсім як маленька дівчинка.

— Зроби кілька глибоких вдихів, сонечко, і заспокойся. Ти тепер вдома, — мама дивилася на мене з усмішкою. Мені навіть здалося, що сум з її очей на мить зник.

— Не думала, що все виявиться правдою, — я приголомшено дивилася на всі боки, все ще не наважуючись відпустити мамину руку.

Мама обережно вивільнила мою руку зі своєї і поставила сумку на землю. Простягнувши до мене руку долонею вгору, вона хитро примружилася, і раптом над її долонею спалахнув клубочок полум’я. Я аж ахнула, мало не осівши на землю від несподіванки. Мама стиснула долоню і вогняна куля зникла.

— Тепер ти мені віриш?

— Безперечно, — я відчувала, що мої очі норовлять вилізти з орбіт, а щелепа наполегливо прямує до землі.

— Просто дихай, — мама, усміхаючись, взяла мене за руку. — Ти скоро звикнеш.

— А я так зможу? — мені теж хотілося створювати вогняні кулі!

— Сподіваюся, що так. Ходімо додому, я тобі все розповім.

— А нам далеко йти?

— Ні, хвилин двадцять, якщо не поспішати, — мама підхопила сумку з землі і попрямувала вперед. — Мій будинок недалеко від лісу. Звичайно, я могла перемістити нас відразу до нього, але я хотіла, щоб ти трохи подивилася на мій світ.

Хвилин через десять ми вибралися з лісу і я побачила місто. У ньому не було чогось надприродного, але все ж таки воно відрізнялося від раніше побачених мною міст.

— Це Мірравель, невелике, але досить гарне місто, — мама обернулася до мене. — Я тут народилася, навчалася, жила, доки не втекла на Землю. Тут живуть твої бабуся з дідусем, прадідусь і прабабуся Ліадайн на честь якої я тебе і назвала.

— Отже, в мене все ж таки є ще бабусі з дідусями? — мама кивнула. Раніше вона казала, що всі її рідні, окрім якоїсь тітки, померли. — Сподіваюся, вони кращі за бабу Валю?

— О так, вони з нетерпінням чекають на зустріч з тобою, — запевнила мене мама. — Особливо бабуся Ліадайн. Їй 84 і вона заявила, що відмовляється вмирати, перш ніж побачить свою правнучку. Моя мама жартує, що я навмисно не хочу тебе везти, щоб бабуся пожила довше.

Я усміхнулася. Мені стало так тепло на душі від цих слів. Раніше я була нікому не потрібна, а зараз на мене чекають. Так приємно. Хоча я все одно продовжувала сердитись на маму за її довгу відсутність. Вже трошки менше, ніж раніше, але все же!

Незабаром з’явився і наш дім. Я із захопленням виявила, що це була не квартира, а справжнісінький двоповерховий будинок із садом! Він був невеликий, але такий милий, затишний, що я відразу відчула — я вдома. Кинувши сумки в передпокої, я обійшла всі кімнати. Тут була простора вітальня, поєднана з невеличкою кухнею, лабораторія для варіння зілля в підвалі, невелика кімната-бібліотека, дві спальні та дві ванні кімнати, комора, дві порожні кімнати на другому поверсі і ще одна кімната, забита всяким мотлохом, на першому поверсі. Мені тут сподобалося, хоча було відчуття, що дім ще не повністю обжитий — через ті кілька кімнат. Мама вказала на мою кімнату та допомогла розібрати речі.

— Їсти в мене немає нічого, тож давай сходимо пообідати у кафе, — запропонувала вона, коли ми розклали всі мої речі. — Заодно познайомлю тебе з місцевою кухнею.

Я зраділа такій пропозиції і почала перебирати речі, щоб перевдягнутися. Тут було тепліше, ніж Землі, снігу зовсім не було. За відчуттями градусів 12-13 тепла, наче пізня осінь, а не зима.

— Тут зараз інша пора року чи інший клімат? — запитала я у мами.

— Клімат інший, особливо в цій частині світу. Місяці, до речі, також називаються інакше, на честь 12 богів. Я тобі потім все розповім.

— А що снігу зовсім не буває? — я трохи засмутилася. Хоч я й не любила холод, але зими сніжні любила. — А Новий рік?

— Сніг буває, але не завжди. Ближче під кінець місяця випадає. В містах біля гір його більше. Новий рік ми відзначаємо тоді ж, коли і земляни. Різдва та Великодня тут немає — у нас інші боги. Сподіваюся, баба Валя тобі не вбила в голову віру?

— Ні, — баба Валя вперто намагалася і похрестити мене, і нав’язати віру, але їй це не вдалося.

— От і чудово.

— А що мені вдягнути? — тільки зараз я зрозуміла, що не знаю, яка в цьому світі мода. — Я не виділятимусь у своєму одязі?

— Одягай, що подобається. Тут одягаються схоже. Ми багато контактуємо з Землею, взяли і від її одягу, і від технологій — тільки створили їх на основі магії. Ти не будеш виділятися у джинсах і куртці.

— А як щодо навчання, мамо? — спитала я, витягаючи з шафи свій улюблений фіолетовий светр, який зв’язала сама. — Ти говорила про магічну академію.

— Так, академія Мірравель. Я в ній також навчалася. Називається так само, як і місто. Завтра вранці покажу її тобі.

— А як я туди вступлю? — не могли ж мене просто взяти й зарахувати до магічної академії? — Мені якісь іспити треба буде складати? Я ж ні чорта не тямлю в магії. Ще й під кінець семестру.

— Не хвилюйся, Ліа. Ректор — мій старий друг. Він зарахує тебе без жодних іспитів. Він знає, що ти з Землі. Ми все тобі розповімо та покажемо. Ти швидко освоїшся.